Розділ 29

    Поволі приходжу до тями. Попробувала розімкнути очі, та все навколо чомусь розпливалось. По всьому тілу відчувався якийсь притуплений біль. Спробувала порухати руками і ногами, та вони відмовлялись слухатись, наче це тіло зовсім і не моє. Що коїться? Розум затуманений.

    Нарешті відчуваю, що можу легенько рухати головою. Попробувала ще раз розплющити очі. Все, ніби в тумані, але поволі проясняється. Намагаюсь згадати, що сталось. Та останнє, що пам’ятаю - підсобка на роботі, а потім раптово різкий біль в потилиці, та чиїсь руки на обличчі, щільно притискають якусь тканину. Занадто міцно як мені тоді здалось. Незнайомий запах. Біль. Страх. Паніка. Рятівне забуття.

    І чому мої повіки такі важкі? Нарешті в очах прояснилось. Пробую роззирнутись. Нічого не розумію. Якісь розвалини, недобудова чи що? Підвал? Холод. Так, відчуваю нестерпний холод. Опустила очі додолу. Я наручниками прикована до якоїсь труби, а ноги зв’язані. Різко заплющую очі, намагаючись прогнати від себе жахіття. Це ж не може бути реальністю?! Знову розплющую. Нічого не змінилось. В душі наростає паніка і розпач. Я сиджу на якомусь лахмітті і не відчуваю своїх кінцівок чи від холоду, чи від болю. Що зі мною?

    Попробувала покликати на допомогу, та мов здалека почула свій приглушений і кволий голос.

    Почулись якісь кроки. Серце одразу ж завмерло. Вже усвідомлюю, що якщо я тут прикута, значить допомога точно не прийде, скоріш за все мене хтось чатує і я привернула їх увагу. Але кому я потрібна, що від мене хочуть?

   Намагаюсь не видати більше ні звуку, навіть дихати стала тихесенько. Та хіба це допоможе?

-    О мала, нарешті ти прокинулась, - почула збоку ненависний голос і обімліла.

    Ні, тільки не це! Знову жахіття. Треба прокинутись. Не можу. А раніше це завжди діяло. Ні! Невже це жах на яву?

-    Як же ми давно з тобою не бачились – огидна пика нависла наді мною. Влад! – Сумувала за мною?

    Він несподівано схопив пальцями моє обличчя і повернув до себе. Від огиди і жаху стала нестримно вириватись. Здається, моє тіло починало поволі мене слухатись. Але що з того, я ж повністю зв’язана. Чомусь він несподівано забрав руку. Я вже і не сподівалась, адже добре знаю, що знущання над іншими приносять йому задоволення.

    Якою ж дурепою колись була. Як не бачила його сутності. Він же ж суцільне зло, демон в людській подобі. І що йому від мене знову треба?

    Враз згадались слова Лери про те, що він зник і ніхто його не може знайти. Ні! Всередині знову все похололо. Якщо його вже стільки часу не можуть знайти, як знайдуть мене?

-    Мала, а ти так нічого!

    Як же бридко стало після цієї його заяви. І чому він нікуди не йде а стоїть наді мною, наче щось вирішує. Я вже ледь стримую сльози. Але ні, я не покажу йому своєї слабкості, я вже не та. Він мене зробив іншою.

-    Мала, я ж сподіваюсь ти мене не забула?

    Скільки ж нахабності було в цих його словах. Ось що буває, коли зло залишають непокараним. А він же ж звик так жити з дитинства. Синок багатеньких батьків завжди робив, що заманеться. Гроші всім затикають роти. Я заплющила очі, намагаючись пережити підступаючу паніку.

-    Ей, що з тобою! – він ткнув в мене рукою, ніби перевіряючи, чи я ще при тямі.

    Як же хотілось ось так заплющити очі і більше ніколи не прокинутись, забутись і втекти від усього. Але ж є ще Дем і мама, саме заради них я і мушу триматись. Думки про рідних надали сили й одночасно розтривожили ще більше. Хоч би мама з своїм хворим серцем нічого не дізналась, я ж не переживу, якщо з нею що-небудь станеться через мене. Добре хоч вона так вчасно поїхала на відпочинок.

    Дем. Що робить він? Мабуть, вже помітив, що я зникла. Навіть не уявляю, як він зараз злиться. Цікаво, йому вдасться мене відшукати? Як же я хочу назад в його теплі, рідні обійми…

   Знову поволі розплющую очі. Мій мучитель нікуди не дівся, а все так само стоїть пильно вдивляючись.

-    Ти мабуть замерзла, - несподівано вирішив він. – зараз принесу обігрівач.

    Зник. Значить тут є електрика. Це вже добре, може десь поруч і люди є. Треба хоч щось дізнатись про це місце. Але ж як?

   І скільки часу я вже тут знаходжусь? Оглянулась. Мабуть, скоро настане ніч. Крізь невеличкі вінка під стелею пробивається приглушене світло. І де ж цей кат мене тримає?

   Невільно згадалось минуле, той моторошний темний ліс, багнюка, дерева і легеньке місячне сяйво, яке зрадливо видавало моє місцезнаходження. Так, минулого разу він зі своїми мерзенними дружками дали мені шанс на порятунок, хоч і зовсім примарний. Заявивши, щоб я тікала, а вони мене наздоганятимуть. Саме так я і зробила, та хіба можна було від них трьох врятуватись? Мій страх і паніка діяли на них ще більш збуджуюче, вони упивались ним і своєю силою та владою над ситуацією. Просто грались зі мною як кошеня несвідомо грається з упійманою мишкою, поки не замучить до смерті.

   Руки сковані. Цього разу негідник не дав мені навіть ілюзорної надії на порятунок.

    Відчуваю, що сили знову покидають, перед тим як відімкнутись остаточно, на мить зупиняю погляд на своєму браслеті. Сонце зі мною, це дає якусь надію. Впадаю в забуття.

    Чую як тепле сухе повітря віє прямо в обличчя. Одразу стало так добре. Тепло прогнало зиму, яка хотіла мене заморозити. Може це моє сонце її витіснило?

    Хтось б’є по щоці, поморщившись від різкого болю розплющую очі, та побачивши перед собою Влада, повністю отямилась і відсахнулась як від вогню. Його потішила моя реакція і нахабна пика розпливлась в посмішці. Я відразу ж постаралась заспокоїтись, розмірено дихаючи. Не побачить він мого страху!

-    Ну що зігрілась?

    Гаряче повітря обігрівача продовжує віяти в обличчя. Руки також, наче трішки відігрілись, та все ж сильно оніміли, як і ноги.  Мабуть, я знаходжусь тут вже довго.

    Не знаю що робити, як поводитись. А в голові з’являється стільки нових питань. Як він мене знайшов? Для чого викрав? Що хоче?