Розділ 26

    Він знову мене цілував, так ніжно й одночасно вимогливо, міцно стискаючи в обіймах та гучний звук будильника перервав чудовий сон і я незадоволено прокинулась. Обвела поглядом кімнату, розуміючи, що все зникло. Пушок підбіг до ліжка і почав пищати, його також нещадно розбудили. Насипала в миску корму, поки він жадібно поглинає їжу, сама швидко одягаюсь, щоб вивести це миле собача на прогулянку. Потрібно встигнути все зробити, поки не приїхав Дем.

    Повернувшись з вулиці, зіткнулась в дверях з мамою, яка одразу ж мене ошелешила:

-    Рино, ми з Євгеном Івановичем через тиждень їдемо в пансіон.

    Я лиш кивнула, хоча не розумію для чого так поспішати.

-    В нього там знайомі, тому путівки купуємо з великими скидками. – вирішила все пояснити.

    Забігла на кухню, нашвидкуруч зробити сніданок. Мама зайшла слідом.

-    О, - здивувалась вона, - в нас були гості?

-    Так, - зиркнувши на букет відповіла я, - Дем заїжджав вчора.

    Більше про це ми не розмовляли. Швидко поснідавши, побігла збиратись в дорогу.

    Між елегантною жіночністю і суворою практичністю віддала перевагу другому варіанту, тому одягла джинси і теплу кофтину. Волосся зібрала, та нанесла легкий денний макіяж. Вже була готова бігти на вулицю коли зателефонував Дем, та згадала про подарунок. Ледь не забула його.

    До Лери не телефонувала, хочу зробити сюрприз. Вона ще раніше говорила, що взяла вихідний на роботі, тому сподіваюсь, застанемо її вдома. Мабуть думає, що я забула про її свято, навіть не подзвонила з привітаннями. Нічого, нехай трохи понервується.

    Вибігла на вулицю, а Дем’ян уже зустрічає біля автомобіля. Такий шикарний вигляд. Ну як ним не любуватись?! Привітався і відчинив переді мною дверцята. Посміхнулась та сіла в авто.

-    Ну що, готова до маленької подорожі?

    Нічого собі маленька подорож!
       ***   ***   ***
    Дем їхав по навігатору вже декілька годин. Розмовляли ми мало, не хотілось відволікати його від дороги, тому переважно слухали музику. З кожним новим кілометром ставало все тривожніше. Не думала, що колись повернусь. Занурилась в свої невеселі роздуми, спостерігаючи як повз нас змінюються пейзажі. Наче так можна було відтягнути неминуче.

    Дем’ян звернув на заправку, та запропонував пройтися, щоб розім’яти ноги. Як з’ясувалось у них було невеличке кафе, тому ми цим скористались, щоб підкріпитись.  Після чого знову продовжили свою подорож. А я все частіше стала позирати на навігатор, який невпинно відраховував хвилини до кінця нашої мандрівки, ніби скоро мав пролунати якийсь вирок.

    Незабаром в’їхали в місто мого дитинства, тут все було таким до болю знайомим і одночасно відчуженим. «Ось тут ми гуляли з Лерою вечорами» - провела я поглядом невеличкий сквер. «А сюди ми ходили на гурток із танців. А там ми з мамою вибирали мені сукню на випускний…» Я якось занадто важко втягнула в себе повітря, відчуваючи як пробігся холодок по спині. Дем, це звичайно ж помітив.

-    З тобою все добре? – відволікся від дороги.

-    Так, - поспішила запевнити, - зупинись, будь ласка, біля квіткового магазину.

    Вказую на невеличку крамницю. Потрібно купити Лері величезний букет. Вже навіть уявляю, як вона здивується, а потім бурхливо зрадіє. Цікаво, а що вона мені скаже про мого хлопця. Кинула на нього загадковий погляд, поки він шукав де зупинитись.

    Вийшли разом, хоча потреби в цьому не було. Думала тихенько самостійно вибрати, але вже, мабуть, потрібно забувати про самотність, Дем постійно поруч. Обрали шикарний букет. Хотіла розрахуваттись, та він заявив, що сам це зробить. Не бажала поступатись, це ж моя подруга, навіть посперечались, та його категоричність перемогла. Цікаво, це так буде і надалі, він завжди вирішуватиме все за мене? Ні, до такого я не звикла, потрібно проявити всю рішучість і твердість характеру.

-    Ну чому ти похнюпилась? – він торкнувся мого носа. – Я ж не можу приїхати до твоєї подруги з порожніми руками.

    Виправдовується? Ну гаразд, забудемо цей інцидент. Легенько усміхаюсь, їдемо далі. Розумію, що вже майже на місці, відчуваю і радість, і страх.

     Проїхали повз школу, де я провела одинадцять років свого життя. Там зараз навчаються інші діти з іншими проблемами і мріями, та невідомим майбутнім. Ностальгія? Ні, просто спогади. Якби ж можна було повернутись сюди, змінити своє минуле, не дати собі зробити тих фатальних помилок… Мене б чекало зовсім інше життя. Та вже пізно, минуле не міняється.

    Навігатор гучно повідомив, що ми прибули в місце призначення. Я мовчки глянула на багатоповерхівку. Нас явно не чекають, мабуть, варто купити хоча б торт. Роззирнулась навколо. Тут за п’ять років побудували декілька нових магазинів.

   Поділилась з Демом своїми думками і ми прихопивши букет та подарунок, пішли шукати ще й солодкий презент. Пошуки відразу ж увінчались успіхом. І вже через декілька хвилин, в передчутті радісної зустрічі, підіймались на четвертий поверх в квартиру Лери. Навіть не віриться, що все так швидко відбувається і зараз ми зустрінемось через п’ять років проведених нарізно.

    Поки Дем дзвонив у двері, в мене стискалось серце від нетерплячості. Нарешті нам відчинили, та замість подруги, стояв Олег - наш однокласник і її шкільний хлопець. За ці роки він змужнів і перетворився на дорослого чоловіка. Здається, навіть не повірив своїм очам, спантеличено дивлячись на мене. Звичайно, не міг не впізнати, не так вже й серйозно я змінилась, просто наша поява стала несподіванкою. Хлопець вже хотів покликати Леру і навіть відкрив рот, але я жестом вказала йому мовчати. Начебто він зрозумів мій задум і схвально усміхнувся, тихцем пропускаючи в квартиру, та здивовано зиркав на Дем’яна. На ходу вручила йому торт.

   Обережно зайшла у вітальню, почувши звуки з кухні. Ну звичайно це ж Лера, їй тільки б щось готувати, навіть в день народження. Роки минають, а подруга не змінює своїх вподобань.