Розділ 15

І знову нове життя...

    Ніколи не уявляла, що колись, хтось буде знати мою таємницю, але він якось дізнався. Ще й заявив, що покарав їх. Не хочу знати ніяких подробиць, та він наче справжній лицар. Я ж думала вони перевелись ще в середньовіччі.

   Ловлю себе на думці, що якось занадто дивно усміхаюсь, наче закохана школярка. Посерйознішала і зиркнула на маму. Добре хоч нічого не помітила, інакше допиту не уникнути.

   Цікаво, як там моє собача? Від згадки про милого рудого пухнастика, якому до речі, ще не вигадала імені, на душі стало тепліше. Вирішила піти сьогодні раніше з крамниці, щоб встигнути прогулятися з ним. Тим більше за мамою зайде її кавалер і вони, мабуть, знову гулятимуть нічним містом допізна. Так, в повітрі витає  романтика. Не розумію чому, до весни ще ж далеко.

   Помітила, що стала спокійніше ставитись до всього. Невже колись знову зможу повірити в кохання, відданість і вірність. Якщо і так, то переконати мене в цьому під силу тільки одній людині.

    Несподіваний телефонний дзвінок вивів з роздумів. Дем’ян. Розгубилась.

-    Можна за тобою заїхати ввечері?

    Навіть запитує дозволу. Неочікувана чемність, а в минулому завжди робив усе наперекір.

-    Я планую піти сьогодні раніше. Вперше залишила цуценя одне в дома, потрібно погуляти з ним.

-    Вже виїжджаю. Чекай.

    Несподівано. Навіть не встигла нічого відповісти.

     Повідомила маму, що скоро піду, та сказала з ким. Вона не приховувала радості, адже все складалось за її планом.

     Невдовзі вже сиділа в авто. Дем усміхнувся і простяг коробку, повідомивши, що це подарунок.

    Який подарунок? День народження вчора був. Нічого не розуміючи відкриваю і бачу красивий повідець з ошийником. Який же він все таки передбачливий. Адже коли я гуляла з цуциком вранці ледве його спіймала, той побачив якусь кішку і кинувся за нею. Інстинкти і відсутність дресирування даються в знаки.

-    Дякую, це саме те, що потрібно.

-    І як ти його назвала?

-    Поки що ніяк – прийшлось чесно зізнатись. – Ще ніколи не доводилось давати комусь ім’я.

-    Може разом придумаємо.

    Ця затія здалась мені чудовою. Весело кивнула і ми дорогою додому перебирали різні клички. Зійшлись на тому, що цуцик стане просто Пухом, адже він занадто пухнастий.

    В квартиру піднялись разом. Цуценя не зустрічало, вони тихо спало на моїй м’якій кофтині, яку я ще вранці турботливо віддала новому мешканцю.

-    В мене ідея. Поїхали з ним на прогулянку в парк. – Дем, звернувся до собачати, - Що скажеш, Пух?

    До автомобіля несла його на руках, цуценяті зовсім не хотілось просипатись. Дем розмістив Пушка на задньому сидінні і ми вирушили. Дорогою розмовляли на загальні теми, типу погоди, природи та слухали музику.

    В парку людей з собаками майже не було. Це мене порадувало, адже щеня ще мале і занадто допитливе, добре хоч повідець є. Та як виявилось, Пух досить серйозно йому противився, не звик  до такого контролю. Довелось відпустити. Далеко від нас він не відходив. Дем запевнив, що впіймає, якщо той захоче втекти.

    Прогулювались алеями і мені згадався минулий вечір. Зараз від нього не було видно ні сліду. Як же йому вдалось все так організувати, а потім швидко прибрати?

-    Нея, - несподівано зупинився,  – ти станеш моєю дівчиною?

    Вміє ошелешувати, нічого не скажеш.

-    Ти ж знаєш мою ситуацію. – навіть зупинилась.

-    Так. Я вже все тобі пояснив. – на якусь мить він замовк, потім знову продовжив: – Я нічого від тебе не вимагаю, просто будь поруч.

    Не знаю, що відповісти. Чесно, навіть не думала про наші подальші стосунки. А треба було. Потрібно було все добре обдумати наодинці.

-    Не бійся, я не завдам тобі болю.

    В цю секунду чітко розумію, що я дійсно не боялась. Страх десь зник, а я й не помітила. Невже зцілююсь?! Невже починаю вірити?

-    Ти згодна?

    І чому він так квапиться назвати мене своєю, що від цього зміниться? Усміхаюсь.

-    Не розумію, хіба такий видний хлопець як ти, не може знайти собі менш проблемну дівчину?

    Дем похитав головою.

-    Я ж говорив, що мені потрібна ти. Я тебе чекав.

-    А як же та довгонога брюнетка, Дана, здається?

Щось мій голос прозвучав якось ревниво і він це явно помітив.

-    Вона ніколи не була моєю дівчиною, ми лиш іноді проводили разом час. Ну ти розумієш… Це все в минулому.

    Він, що зніяковів? Як же так?Такий показний, та  ще й здається, добрий хлопець і досі не на крючку у якоїсь довгоногої моделі? Може з ним щось не так?

-    Що ти мені відповіси? Станеш моєю дівчиною?

    Дивлюсь в його чорні очі і бачу, що в них можна потонути. Здається, я вже і не проти цього. Як же швидко змінюються погляди на життя. Ще буквально вчора не вірила у різні романтичні казки, а зараз вже готова знову наступити на граблі. А ще не розуміла маму, коли та почала зустрічатись з сусідом.

-    Не мовчи. Давай хоч спробуємо. - Дем все не здавався. – Якщо хочеш установимо якийсь термін. Наприклад, до весни. Якщо до цієї пори ти не зміниш своєї думки щодо нас, ми просто розстанемося.

    Після слів про розлуку навіть стало якось холодно. Все ж моє серце ще сподівається на щось хороше, на відміну від розуму.

-    Гаразд, я стану твоєю дівчиною, - прошепотіла не відриваючи погляду від його очей. – Але тільки до першого березня.

    Здається він навіть застиг чекаючи відповіді, і затріумфував отримавши її.

-    Можна тебе обійняти.

     Було видно, що він ледь стримується, щоб не накинутись на мене. Спочатку це злякало, але погодилась. Та Дем настільки обережно торкнувся, наче я могла зламатись.

     Вдихнула його аромат, згадався вечір Хеловіну, тоді він так само схилявся до мене. Тільки зараз я не планую втечу, навіть хочу цих обіймів.

-    Я зроблю тебе щасливою, врятую від усіх демонів. – промовив він над вухом і в ту мить я дійсно вірила в це.