Розділ 7

Минуло декілька днів. Погода сьогодні видалась по осінньому примхливою. Вранішня мряка надумала зіпсувати мої замшеві черевички. Щось взулась не по погоді. А маму начебто все влаштовує, сховалась під парасольку  і енергійно крокує попереду мене. З таким настроєм йти на роботу важко.

   Дістались зупинки і я знову глянула на плачевний стан свого взуття. Навіть скривилась. Біля нас занадто пристрасно обіймалась якась парочка, це ще більше виводило мене з рівноваги. Не розумію для чого ці публічні вираження почуттів. Обернулась в іншу сторону, мама щось пробурмотіла, кивнувши мені на автомобіль, що зупинився біля нас. Ну звичайно, хто ще це міг бути? І що він забув у цьому районі?

-    Сідайте, підкину вас до крамниці - люб’язно запропонував водій.

    Мама розгублено зиркнула на мене з німим запитанням. Я ж не розгубилась і одразу випалила, що ми почекаємо автобуса.

-    Нея, мені ж однаково в одну сторону з вами. 
  Знала, що він навмисне це зробив – підкреслив, що ми знайомі. Мама в цю ж мить зацікавилась потенційним кавалером, і я навіть помітила як хитро блиснули її очі.

-    О, то це твій знайомий.  – вона зиркнула на мене, а потім мило йому усміхнулась і вже кинулась відчиняти дверцята автомобіля. – Ну звичайно ми під’їдемо з вами.

    Вже наперед знала, що мама влаштує цьому мажору справжній допит, спалах цікавості в її очах був тому підтвердженням. Вона вже давно намагається мене познайомити з ким-небудь. В цьому вони з Ліною одинакові, ніяк не зрозуміють, що мені і так добре, декому для щастя потрібна самотність, от я точно з таких людей.

-    Молодий чоловіче, як ваше ім'я?

-    Дем’ян.

-    А... Демко.  – мене ця мамина нестриманість насмішила. Якось аж занадто вона хоче знайти мені кавалера. І продовжила вже більш фамільярно: – А я Ольга Степанівна. То ти також працюєш в нашому районі?

    Несподівано для себе підмітила, як за мною з дзеркала заднього виду слідкують чорні очі.  Він помітив, що мене забавляє ця ситуація. Так йому і треба.  Одразу ж посерйознішала, а він навпаки розвеселився і з усмішкою зізнався, що його ще з дитинства так ніхто не називає. Вони з мамою бесідували, а я навіть не пробувала встряти в їхню розмову. Дізналась, що він мешкає сам, батьки живуть окремо, братів і сестер не має. Автосервіси - це його власний невеликий бізнес (ну як невеликий, мережа по всьому місту), і він сам його побудував. Вона навіть спромоглась вивідати, що Ліна зустрічається з його другом.

    І для чого мамі вся ця інформація. Увімкнула справжнього детектива і її вже не зупинити. Тепер буде змушувати мене з ним спілкуватися. Жах. Як виявилось проблема з моїми черевичками була зовсім незначною, попереду чекають ще більші труднощі.

    Під’їхали до крамниці, а мама все ніяк не хотіла відпускати такого завидного потенційного кавалера. Запросила в гості, сказала, щоб заходив будь-коли, а він цієї нагоди не упустив, та ще й заявив, що обов’язково зайде, так як має вибрати подарунок своїй матері. Вчасно ж їй знадобився подарунок!

   Як тільки Дем’ян поїхав, на мене одразу посипались докори і мама почала повчати, як потрібно себе вести, щоб хоч хтось звернув на мене увагу. Потім зробила висновок, що я взагалі не вмію спілкуватись, тому залишусь самотньою. Від цієї тиради мене врятували покупці, яких я почала обслуговувати, а вона, тим часом, зайнялась виготовленням декоративних квітів на шляпки, сховавшись у підсобці. Тепер її вже ніхто не відірве від цікавого заняття. Ну і добре.

    Десь опівдні зателефонувала Лера, подруга дитинства. Вона моя єдина ниточка, яка веде в забуте минуле. Так сумую за нею, це єдина людина, яка завжди мене розуміла і досі розуміє, жаль тільки, що вона так далеко. Проговорили з нею досить довго і на душі залишився якийсь смуток. Так хочеться зустрітись, та все, що можу це лиш дивитись на її фото. Воно завжди зі мною в блокноті. Ось знову дістала дорогу серцю фотокартку і замилувалась якими ми були в юності безтурботними і щасливими, тоді здавалось перед нами відкриті всі двері і ми мріяли без зупину.

Роздуми перервав новий клієнт і я похапцем захлопнула блокнот. В дверях стояв Дем’ян.

-    А у вас тут досить затишно. – мовчки дивилась на нього поки він оглядав все навколо, чекаючи продовження. – Хочу підібрати матері подарунок. Що порадиш? Повністю покладаюся на твій смак.

    Цей мажор здавався занадто безтурботним. Ну, що ж, мушу виконувати свої обов’язки. Роззирнулась.

-    Може вибереш їй шарф. У нас є досить оригінальні і цікаві моделі, декор ми розробили самі, тому це ексклюзивні речі.

-    Як на мене це прекрасний вибір. – і він усміхнувся.

    Це мене збентежило. Відвернулась і почала підбирати йому підходящий варіант. Вибрала шалик кольору фуксії. Повернулась до свого робочого місця, а цей нахаба протягує мені мій блокнот і фото на якому ми з Лерою. Та ще й зовсім безневинно заявляє, що це само впало зі столу. 

Невдоволено вихопила в нього з рук записник з фотокарткою, але нічого не сказала у відповідь, лиш запитала, чи потрібно запакувати подарунок. Він заявив, що це було б просто чудово.

    Передала пакунок, він розрахувався і подякував, та йти не спішив.

-    Може зустрінемося ввечері після роботи. Можемо сходити в кіно, просто погуляти, чи піти в клуб.

-    Ні.

-    Ну чому ти така вперта?

    Я мовчала, вдаючи, що дуже зайнята перекладанням товару з однієї полиці на іа все ж не витримала.

-    Чому ти до мене причепився? Навіщо тобі я, невже не бачиш, що ти мене зовсім не цікавиш.

    Деякий час він мовчав, мабуть, осмислював сказане мною а потім, проігнорувавши мій то запитав:

-    Чому ти нікого до себе не підпускаєш?

-    Не твоя справа.

-    Може ти все ж передумаєш. – він ніби не розумів, що я намагаюсь донести. Простягнув свою візитку. – Тут є мій номер, якщо потрібна якась допомога, телефонуй.

    Взяла візитівку і демонстративно викинула у смітник. Теж мені знайшовся помічник! Ніби є щось таке з чим ми з мамою не можемо впоратись самі. Здавалось, це його зовсім не зачепило. Ще раз подякувавши він нарешті пішов. З полегшенням видихнула, вміє ж він тримати мене в напрузі. Ще й такий чемний. Аж занадто старається сподобатись.