Глава 1

Я йшла пустельними вулицями нічного міста. Закінчився ще один день мого нудного та однотонного життя. Вулиці висвітлюють лише ліхтарі, самотні магазинчики вже давно закрилися, і не тішать око своїми яскравими вивісками та веселенькими рекламами. Лише десь вдалині видніються вогні цілодобового магазину, через який і проходить мій шлях.

Потрібно буде забігти туди, бо в моєму холодильнику навіть миші не висять, а таргани втекли до заможніших сусідів зверху. Ночами мені іноді чується шелест. Але я не така безстрашна, щоб вилізти з-під теплої ковдри і, озброївшись тапочком і дихлофосом, йти на шум. А ранком у моїй пустельній кухоньці виявляються крихти від їжі, що незрозуміло звідки взялася. Іноді знаходжу шматки сосиски чи хліба. Ось до чого дожила, навіть таргани мене підгодовують.

І чому всі вважають, що якщо я працюю в продуктовій лавці, у мене вдома забитий холодильник і з комори картопля вивалюється? Ні, може, у когось так і є. Але з моїм шефом такі фокуси не пройдуть. Він не те, що не віддасть підгнилий або пом’яте, він і штраф впаяти може, якщо раптом не дорахується одного помідора.

Ще й перевірки кожен другий день влаштовує. А все через те, що я не повелася на залицяння цього півтораметрового пузатого мачо! Якщо потискування мене за нижні дев'яносто (так, є чим похвалитися) вважається знаком уваги. І як я посміла замість того, щоб зробити закоханий погляд і наплювати на його недоліки, не здатися на честь переможця? І не вдатися до розпусти на морквині, імпортної до речі, поки десь удома мого начальника чекають дружина та діти.

А я ж на бухгалтера вчилася! І якби не одна дуже нахабна преподша, яка чомусь вважала мене своїм кровним ворогом, закінчила б з червоним дипломом. Та й толку від нього? Не сильно він допомагає, коли при прийнятті на роботу вимагають досвід! Лежить тепер удома, припадає пилом.

Але подітися мені нема куди. От і терплю таке ставлення. Та й навряд чи до мене хоч десь ставитимуться по-іншому. Адже всі вважають, що якщо ти з дитбудинку, то тобі пряма дорога до карних злочинців. І нікого не цікавить, що ти потрапила туди в шістнадцять років, і родичі в тебе ще є, і цілком здорові. Просто їм до тебе діла нема. 

З такими сумними думками я йшла, поки не помітила, як на іншому боці дороги якась дворняга намагалася витягнути лапку з каналізаційних ґрат. Мабуть, добре застрягла. І так вона жалібно поскулила, що в мене серце від жалю до неї стискалося. Подивившись на всі боки – дорога пустельна, машин не спостерігається – я поспішила до собачки. І коли я до неї майже підійшла, почула звук машини, що швидко наближається. І їхала вона з боку собачки! Я захотіла рвонути до неї, але послизнулась і впала. Машина невблаганно наближалася. Я спробувала підвестися, але щиколотку прострелило болем.

Не змогла стримати стогін. І собачку не врятував, і сама покалічилась! Подивилася на собаку, чомусь за неї мені було страшніше. Але тут вона спокійнісінько звільнилася і побігла далі. Тобто я її тут рятувати поспішала, а вона з цим чудово впоралася сама! А мені тепер хтось допоможе?! Я подивилась на машину. Світло фар засліпило, і я заплющила очі, не в змозі бачити кінець, що наближається. В очікуванні удару минула хвилина, потім ще кілька. Не витримавши, розплющила очі. Навколо темрява. Може, водій зупинився в останній момент і я залишилася живою?! Спробувала поворухнути рукою і не змогла! Я не відчуваю свого тіла! У душі почала підніматися паніка. Що зі мною? Відповіді я не дочекалася. Замість нього мене почало наче кудись затягувати.

Гострий біль пронизав мене всі наскрізь. Наче хтось вирішив перерахувати всі мої кісточки, вириваючи їх із мене. А місце, де вони були раніше, припікали вогнем. Навіть хрящики вух не оминули, сволоти! Я кричала, але з горла не долинало жодного звуку. Оглушлива тиша, жахливий біль і єдине бажання, щоб нарешті все закінчилося.

Я не знаю, скільки це тривало. Я то втрачала свідомість від болю, то приходила до тями від неї ж. Здається, минула вічність, як усе закінчилося. Я відчула подих вітру. Спробувала поворухнути пальцями. Все тіло знову пронизала біль, і я знепритомніла.

У себе прийшла від того, що поряд хтось був. Точніше наближався. Спробувала розплющити очі, вийшло разу з… загалом не одразу. Все тіло боліло. Я прокинулася під деревом. Як я тут опинилася? Спогади нахлинули хвилею. Дорога... собака... машина... біль!

Але це не пояснює, чому я опинилась у лісі! Спробувала підвестися. Лежати на холодній землі не найкраще рішення, мені тільки захворіти не вистачало. Але стати на ноги не вдалося. Сівши на дупу, вирішила озирнутися. Скрізь дерева високі. Трапляються і кущі. Я придивилася до одного, дуже схожого на малину. Шлунок жалібно забурчав. Простягла руку, щоб зірвати ягоду, та так і застигла. Замість руки в мене була лапа! То що за хрінь?

Я оглянула себе. Побачене шокувало мене. Замість людського тіла я бачила лише лапи та хвіст! Все тіло вкрите шерстю. Це не може бути правдою! Та машина, мабуть, збила мене, і зараз моє тільце везуть до лікарні. А все це – плід хворої уяви! А те, що все здається справжнім, і я відчуваю, як моя вовна хитається від вітру, так це через те, що в мене просто…

Подальші роздуми перервав крик. Хтось потрапив у біду! Не роздумуючи, помчала на звук. То я хотіла. Ось тільки не розрахувала, що зараз не зовсім людина і, заплутавшись у лапах, упала обличчям у землю. Скосила очі до носа. Так і є! У мене й обличчя в шерсті. Чи, точніше, морда?

Крик повторився, але трохи далі. Вдруге спробувала акуратно піднятися та піти на чотирьох. На диво, це в мене почало швидко виходити. Я відчула своє тіло. І навіть хвіст. Боги, я маю хвіст! Розглядати себе не було. Крик майже стих, і до мене долинали лише відлуння. Я пішла, а потім побігла.