Відлуння століть

Розділ 13. Частина 1

Хол замку незмінно викликав захват. Дух давнини, що оповив це місце, ніби затягував у інший світ, витісняючи всі інші думки. Лишень зображення дракона на щиті все ще бентежило уяву Кайла спогадами про химерні сни.

Біля брами чатував той самий пишновусий охоронець, що й учора. Саме до нього звернувся Латіф:

- Давно Дарик в тебе?

Тиміш уважно поглянув на хлопчину своїми темними очима й тільки потім мовив:

- Набідачив?

- Та-а, - протягнув хлопець, - як завжди… Краще їй не суперечити.

Кай кинув побіжний погляд на хлопця, але не вимовив ні слова. Тяжко визнавати власні помилки, особливо перед сторонніми. Проте Тиміш занадто добре знав Латіфа й Дарик. Він злегка примружив праве око; під його пильним поглядом Латіф знітився.

- Мовчання – найдорожчий скарб, - підсумував охоронець. - Ні, її в мене не було і повз мене вона не проходила.

Хлопчина здивовано обернувся до Кайла, ніби чекаючи від нього допомоги. Той знизав плечима:

- Я не синоптик, аби знати, куди понесе цей торнадо.

Його друг розгублено почесав скуйовджену маківку:

- І куди ж її могло занести?

- Можливо, вона піднялася нагору від Еміни, - припустив Тиміш. - Здається, Дарик мала сьогодні зустрітися з Олівером.

- Хіба він…? – Латіф зупинився на пів фрази, його брови вигнулися дугою. Охоронець зрозумів несказане без зайвих слів і відповів одразу:

 - Моя справа – охороняти вхід. Я не займаюся політикою.

Латіф розтулив рота знову, але перш ніж він зміг зронити бодай звук, Тиміш ще раз спрацював на випередження:

- Ні, його я теж не бачив.

Хлопчина повернувся до Кая:

 - Ну, може вона і справді в Еміни. Чи вже нагорі? Олівер не стане зустрічатися в місті. Йдемо, глянемо.

Латіф попростував до сходів, насуплено почісуючи підборіддя:

 - З чого це він тут? Він не вилазить із…

Хлопична знову себе увірвав, і за мить швидко продовжив:

 - …із нетрів. Ну, знаєш, весь час десь вештається в горах там… на завданнях… хіба що Калімові він дуже потрібний, тоді буває у замку.

Ледь не через кожну фразу Латіф кидав побіжні погляди на друга. Кайл зробив вигляд, що не помічає цього хвилювання. Зараз треба залагодити більш важливу справу, а з тим, що приховує Латіф можна розібратися потім. Поки що тиснути на нього немає ніякого сенсу.

 - Так він розвідник? – поцікавився Кай, ніби уточнюючи.

 - Ну… е-е… так. Вона його не дуже любить, якщо чесно.

Отут Кайл вибухнув сміхом:

 - А кого… вона любить взагалі?

 - Не здивуюся, якщо десь у нетрях у неї є домашній улюбленець типу якоїсь тварюки!

 - А може, вона і є тим міфічним мисливцем? – усміхнувся Кайл.

Латіф підняв вказівного пальця вгору й продовжив серйозно і навіть трохи ображено:

 - Мисливець – не міфічний. А Дарик, хоч і крута, але не настільки.

 - Може, це Вовк?

 - Не знаю, - замислено вимовив у напівтемряві коридору хлопчина. Він зупинився біля однієї із кімнат та прислухався, притулившись вухом до замкової шпарини.  – Ні… тут нікого.

Латіф стишив голос про всяк випадок. Не вистачало ще, аби Дарик почула його завчасно.

  - Знаєш, - продовжив хлопчина, -  Олівер взагалі намагається не контактувати ні з ким. Ну, окрім Каліма… і ще двійка-трійка людей.

 - З чого б така підозрілість? – вирішив скористатися нагодою Кайл. Якщо Латіф уже й сам починає балакати, то чому б не підштовхнути його сказати трохи більше? Можливо, він вибовкне щось справді важливе.

 - Мабуть, то в нього професійне. Перевіряти все і всіх. Типу…

Хлопчина знизав плечима:

 - Дисципліна і все таке?

 - Він що, військовий?

 Латіф зупинився за два кроки до дверей наступної кімнати. У напівтемряві Кайл бачив лише його потилицю, але відчув, що наштовхнувся на щось важливе. Хлопчина хотів би щось збрехати, але робити це експромтом у нього ніколи не виходило. Та й взагалі при спробі надурити когось, Латіф завжди відчував себе вужем, який намагається втекти з розпеченої пательні. Зрозумівши, що бовкнув зайвого, він закусив губу й панічно спробував щось придумати, але у голову нічого не приходило. Нарешті хлопчина повернувся. Він благально глянув на товариша й прошепотів:

 - Тільки я цього не говорив.

Кай приклав до серця два пальці. Мовляв, поховав і забув. Але пошепки запитав:

 - То що тут робить військовий?

Латіф притулився вухом до ще однієї шпарини й не відповів нічого. Лише скинув руку у застережливому жесті, мовляв, помовч поки що! Через декілька секунд він розчаровано похитав головою:

 - Маю надію, вони не у Каліма! Ще не вистачало, аби вона при ньому на мене кинулася. Погана це була  ідея…

Кай знизав плечима:

 - Перечекаємо й підловимо її, коли вона буде одна.

 - А що ти будеш казати?

 - Е, ні, я їй нічого не буду казати. Це твоя робота.

 - Та я не кажу, говорити замість мене! – голосним шепотом обурився хлопчина. – Що ти будеш братові казати?

 Кайл зітхнув:

 - Латіфе, у таких ситуаціях не можна скористатися шаблоном. Просто будь щирим.

 - Із нею? Еге ж… - буркнув друг й, опустивши плечі, поплентався до сходів. – Думаєш, я не пробував? – кинув він собі під ноги.

 - Тобі не обов'язково торкатися гострих тем. Що б ти хотів сказати стосовно того, що сталося?

  Хлопчина на мить замислився. Він продовжив підніматися сходами, торкаючись рукою холодного шорсткого каміння.

 - Що… я не хотів такого казати, - нарешті вимовив він. -  Я не думаю того. Я просто розізлився. Це було… Мені шкода, що це сталося. Вона нічого не могла вдіяти. Ніхто не міг врятувати батька. Це все клята Стіна. Чи… те, що тепер тут є.

Помовчавши ще трохи, Латіф додав:

 - А тут же є щось? Ти ж це теж відчуваєш? Кажуть, уражені інакше…

Зупинившись, хлопчина обернувся до друга. Проте у напівтемряві він все одно не міг добре розгледіти його обличчя. Кайл завагався, чи варто зачіпати цю тему? Чи варто розповідати про видіння, які його переслідують? Зрештою, він повільно кивнув і промовив:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше