Розділ 1. Діти південної темряви. (частина 1)

                                                                                  Вот был город как город, а стал затопленый батискаф.

Вера Полозкова.

Нещасні безсловесні тварини, що колись були людьми. Людьми, які мислили та відчували. Були зайняті щоденною метушнею та своїми мріями. Але мені вас не шкода. О, ні. Тільки не зараз. Зараз вже занадто пізно для жалості.

Кільце стискається. Повільно, але невідворотно. Різкі, рвучкі рухи змінюються невпевненими та плавними. Виснажені, людиноподібні фігури у лахмітті припадають до землі, піднімають вгору знівечені хворобою безокі морди та старанно принюхуються: чи нема було чого незвичного, зайвого у цій країні тіней та мертв*яків?

Вочевидь, я занадто чужорідна навіть для чужорідної їм істоти, тому звернути їх увагу на себе можу лише спровокувавши агресію у відповідь, викликавши роздратування.

Знову б*ю сталевою трубою об перевернутий залізний бак. Звук оскверняє траурну тишу, проникає в усі щілини, всотується у стіни покинутих будинків. У відповідь звучить протяжне, тужливе виття, що віддалено нагадує сумний, розпачливий вигук. Звук проникає й у мене. Морозною, освіжаючою хвилею пронизує кістки, напружує м*язи, і всередині, у затишному куточку свідомості починає звиватися вертка, злобна, хитра істота, несамовито спрагла сутички.

Крива усмішка переходить в оскал.

Я бачу.

Я чую.

Я відчуваю кожен їх рух.

Хижаки, що потрапили у капкан.

Моє тіло – пружина.

Я – це кожен рух, вгаданий наперед.

Я – сила.

Я – швидкість.

Я – Смерть.

Ніколи не знаєш, що чекає тебе завтра.

Ось сьогодні ти лежиш на нагрітому сонцем піску, слухаєш шум прибою, небо над головою розкинулось синє-синє, і краще цього може бути лише осідлати хвилю на улюбленій дошці.

Та ось вже завтра ти щулишся від чужого вітру, що пронизує до кісток посеред руїн покинутого селища. Над головою розкинулося похмуре сіре небо, обважніле дощем, але все ще не готове пролити його на землю.

Кайл стояв на краю площі, викладеної червоними та сірими п*ятикутними плитами.  Тріщини та щілини між ними поросли жорсткою травою. Пішохідний фонтан у самому центрі провалився й заріт так, що тепер більше нагадував недоглянуту клумбу, або, як відзначив про себе хлопець – зелену волохату чуприну болотного чудовиська. Будинки, що оточували площу, стояли порожні та скорботно одинокі, хоча все ще зберігали свою архітектурну привабливість. Вони були останнім мазком, що довершував сюрреалістичну картину потужною еманацією відчуженості й туги. Ніби старі, залишені власними дітьми, вони сумно дивилися на незнайомців чорними зіницями своїх вікон. Здавалося, цей клаптик землі не тільки фізично був відрізаний від усього світу, але й знаходився поза часом та простором.

Кайл роздивлявся червоні прожилки на корі старого покрученого дерева і його листя з опуклими багряними жилками. Обернувшись, хлопець подивився на брата, який звірявся з картами, завантаженими у комунікатор.

Щоби потрапити за Стіну, довелося замаскуватися під військових. Якби не легка щетина на обличчі Кейдена і постійно зосереджений вираз обличчя, якого майже ніколи не торкалася усмішка, братів можна було би прийняти за дзеркальне відображення одне одного: однакова форма, світло-блакитні очі, каштанове волосся середньої довжини –у Кейдена акуратно зачесане набік, у Кайла – злегка недбале, але недбалість ця додавала чарівності його незмінній усмішці.

У той час як Кай, зачарований атмосферою запустіння та самотності, оглядався на всі боки, геть забувши про мету візиту в настільки важкодоступне та, на думку багатьох, досить небезпечне місце, Кей куди як більше цікавився метою місії, ніж дивацтвами Застінок.

 - Я ніколи не чув, що впливу зазнала і флора. Цікаво, чому про це мовчать?

Кейден відірвався від невеличкого екрану та кинув похмурий погляд на брата:

 - Тільки руками не чіпай.

 - Брате! Ну ти й думки про мене! – поправивши лямки наплічника, з усмішкою відповів Кай. Кейден закотив очі й ледь помітно похитав головою. Брат впевненою бадьорою ходою попрямував до нього.

 - Що ж трапилося тут насправді, як думаєш?

Кейден знизав плечима.

 - Хто його знає. Я думаю, відповіді можна знайти тільки на Острові.

Декілька хвилин Кай мовчав, роздумуючи над ситуацією. Острів – з нього все й почалося. Це єдине, в чому сходилися державна й неофіційна версії. На острові знаходився НДІ «Терра Нови» і в один не найкращий для Південного Аркхарну момент щось пішло не так. Зовсім не так. Настільки не так, що довелося відокремити величезною стіною весь цивілізований світ від сімдесяти кілометрової зони, затисненої між двох гірських хребтів; також ізоляції піддалася південна частина акваторії моря Латір. Якщо й починати пошуки першопричини, то там.

 - Слухай, а ти не думаєш, що вона… як її звуть?