Глава 10

— Я ж казала, що все буде добре. Вже чекаю на ліфт. Дарма ти так хвилювався.

З нашої першої зустрічі минуло більш як два місяці.

— Я радий, що все гаразд. Але не вважаю свої хвилювання даремними.

Він просив не приходити цього тижня. Вважав, що свято могло привабити нових істот та погано завершитися

— І тому провів мене. Міг би й зайти, — залізні двері роз’їхалися. Я зайшла у порожню кабіну.

Олег відповів не одразу.

— Не хотів турбувати Сергія.

— Він ніколи не спить у такий час.

— Він ревнує. Не хотілося завершувати такий день скандалом.

Ще тиждень тому він зі зневагою відгукувався про день народження.

— Може таке й було, але я пояснила, що між нами лише робочі стосунки. Ну, й можливо, трохи, — я замовчала, бо не була певна, чи варто це казати, — товариські? — він виявляв зверхність до будь-яких проявів стосунків. Зрештою, в його ситуації й не дивно.

— Еге ж, — відчужено погодився Олег.

— Все, вже відкрила двері квартири. Зайшла.

— Добре. На добраніч, Олю. Бережи себе.

— Бувай.

Я замкнула двері, повісила пуховик на гачок та перевзулась у капці.

— Привіт, люба. Як все пройшло? — Сергій, що вийшов у коридор, обійняв мене за плечі та поцілував у скроню.

— Все добре. Тільки пішки йшли від набережної, то дуже втомилась. А ти як?

— Нещодавно прокинувся. Хвилин десять тому сусід розбудив, питався за ключ від щитка. Я не знав, чи він у нас є, сказав, що тебе запитаю.

— А нащо він йому у такий час? — у мене з’явилося погане передчуття. Сергій знизав плечима. Я відкрила другий ящик тумбочки, дістала ключ та простягнула йому. — Занесеш, будь ласка? — мені не сподобалась ситуація та пізні гості.

— Гаразд. Я швидко, — він чмокнув мене у щоку та пішов до дверей.

Я помила руки та увімкнула чайник на кухні. Боковий зір вловив якийсь рух. Я різко обернулась, але нікого не було.

От же ж Олег! Так нажахав, що й вдома не лишилося відчуття безпеки.

Я прислухалась до голосів Сергія та сусіда, що лунали з коридору, та трохи заспокоїлась. Навряд повз них хтось проскочить.

Я заварила чай та втомлено сперлась на стільницю. Слуху торкнулось повільне шкрябання кігтів о паркет. Всередині все похололо. Боже, хоч би то була Марися. Але... Я майже ніколи не чула, як Марися переміщалася по квартирі. Вона робила це безшумно.

Я стиснула ручку чашки. Важке дихання та хрипіння точно не могли належати кішечці. Я розвернулась та різко вилила кип’яток.

Величезний вовк зі сріблястою шерстю знаходився далі, тому рідина розлилася калюжею й не завдала йому шкоди. Я відкрила верхній ящик, щоб дістати ножа, але не встигла цього зробити. Вовк зімкнув щелепу на передпліччі та повалив мене на підлогу. Я заволала від болю. Здоровезні кігті встромилися в бік, а шию здавила… мотузка?

Останнє, що я побачила перед тим як світ втратив барви — капці Сергія.

Кілька днів мене лихоманило. Сергій переконував, що знайшов мене без свідомості на підлозі в калюжі чаю. Вовка він не бачив. Поранень чи рубців на тілі не було, та я досі відчувала біль в місцях, яких торкнулись ікла та кігті. Кістки викручувало, а горло постійно щось стискало.

У дзеркалі я помічала, що карі очі повсякчас здавалися жовтими, а ікла ставали то довшими, то коротшими. Але ж я не могла перетворитися на одну з тих істот? Раніше такого не було. Ані після укусів упирів, ані після опіків перелесника… Можливо, це наслідки хвороби? Що ще я хотіла побачити з температурою у сорок градусів?

Зранку подзвонив Олег. Я не мала сил та бажання розповідати про напад, що трапився на його день народження. Сказала лише, що занедужала.

— Щось потрібно? Ліки чи якась допомога?

Чому я раніше не помічала, який він чуйний та турботливий?

— Ні, дякую. Сергій вже ходив до аптеки, — знехотя зізналась я.

— Гаразд. Якщо щось буде потрібно, набери мене.

Залишок дня я проспала.

На п’ятий день я прокинулась сповнена сил. Здавалося, хвороба відступила. Я зайшла до ванної та схилилась над умивальником. Коли ж я підняла очі на дзеркало, руки забило тремтіння. На шиї та обличчі застигло щось червоне. На сорочці на грудях розповзлась пляма брудного червоного кольору.

Знадобилось кілька хвилин, щоб усвідомити, що тіло неушкоджене. Кров не моя. Я вибігла до коридору. В кімнаті Сергія не було.

Він лежав скривавлений на підлозі. На кухні, де на мене напав вовк. Спроби намацати пульс не мали успіху. Хаотичні думки та шалене серцебиття заглушали зовнішні стимули. Я викликала швидку та поліцію.

Сергія забрали до лікарні. Від серця відлягло, коли я почула, що він живий. Хоч я й була вся у крові, мене ніхто ні у чому не звинувачував — за першим оглядом та висновком, на нього напала дика тварина. Я вже здогадувалась, що й до чого…