Глава 2

Я стиснула зуби й зробила глибокий вдих та видих. В душу закралися підозри, що ніч буде такою ж важкою, як і день.

У кишені пальта нав’язливого незнайомця завібрував телефон. Чоловік дістав його й беземоційно глянув на ім’я абонента.

— Вже пізно, — на дзвінок він не відповів, але й не скинув його. Я скептично підняла брову. Він теж помітив? Чи на годиннику побачив, що скоро північ? — Скажіть, будь ласка, назву та адресу агенції. Я прийду до вас вдень.

Я назвала вулицю й будинок, але не уточнила, що вхід до агенції важко знайти. Коли я шукала роботу, то ледь не спізнилась на співбесіду через вимушене блукання дворами. Плекатиму надію, що в нього не настільки багато вільного часу, щоб шукати не найвідомішу та не найуспішнішу агенцію.

Він підняв комір плаща й підозріло озирнувся на ресторан, в якому ми двадцять хвилин тому перетнулися:

— Мені вже час йти.

Дякувати небесам. Я думала, він ніколи не піде. Не вистачало ще, щоб ув’язався слідом й дізнався, де я живу.

— Вам теж не раджу залишатися. Аврелія скоро буде тут, — він багатозначно хитнув головою, відвернувся й швидким кроком рушив у протилежному напрямку.

Його дружина відстежує за телефоном? Чи, можливо, коханка? Принаймні тепер відомо хоча б чиєсь ім’я.

Я знову повернулась до мініатюрної кішечки й нахилилась, щоб взяти її на руки.

Мені не вдалося цього зробити. Цієї ночі я вперше бачила, як вона вигнула спину, зашипіла й повільно позадкувала.

Я обернулась одразу, як усвідомила, що кішка сахнулась не від мене. Боковий зір не уловив чийогось переміщення чи тіні, а слух — кроків, але позаду точно хтось був. Я перелякано підскочила на місці та відступила, коли побачила на відстані лише одного кроку неприродно бліду незнайомку. Боже, я ж могла й вдарити її! Тільки, склалось враження, що дівчину не хвилювали мої рухи. Вже за мить вона наблизилась до мого обличчя та… принюхалась?

— Олег був тут, — Аврелія приклала майже білий палець до синюватих вуст та схилила голову набік. — Він вже другий день не приходить додому, — вона по-дитячому ображено надула губи й звернула насуплений погляд до мене. Пів хвилини незнайомка задумливо вивчала мій вигляд, після чого повільно озирнулась й уважно оглянула будівлі вздовж провулку. Здавалося, вона щось вишукувала під покрівлями. Не знаю, чи вдалося їй щось розгледіти в темряві, але в мить, коли я вирішила прослідкувати за її поглядом, дівчина скористалась моментом й різко штовхнула мене в спину.

Неймовірна сила удару відкинула моє тіло до цегляної стіни. На пів хвилини навколишній світ припинив існування. Я нічого не чула й не бачила. Єдине, що я відчувала, був біль. Але навіть для себе не вдавалося чітко сформулювати, в якій саме частині тіла. Стогону чи крику з моїх вуст так й не злетіло, тому що кілька секунд навіть вдих та видих видавались неможливими.

Пальців моєї правої руки торкнулись пасма довгого висвітленого волосся. Слух повернувся й розрізнив ледь чутне зітхання. Шкіра шиї відчула прохолодний подих, який на фоні болю видавався ледь не благословінням. Але вже за секунду надія на розслаблення змінилась на гострий біль в ключиці, яку, здавалося, намагались… прогризти?