глава 25

Глава 25

Її відвели знову в кімнату, попередньо дозволивши натягнути колючу сорочку. В світлі вікна в кінці коридору Лєна роздивилась свою тюремщицю – обличчя у неї було з крупними рисами, непривітне, як і вся фігура.  Служниця залишила Лєну наодинці з думками, і головним болем.

Дівчина перебирала як намистини свої питання і ті куці спомини, які залишились в її голові. Думки плутались, немов клубки ниток, зав’язувались корабельними вузлами. Звідкись вона знала, як правильно зав’язувати канати на вітрилах і як називаються щогли. Було дивно згадувати такі речі, замість того, щоб зрозуміти хто вона і звідки. А відчуття що все, що відбувається з нею сповнене неправильності і зовсім не відпускало дівчину.

Коли у вікно стали видні сутінки прийшла безіменна служниця і принесла піднос з тарілкою обвітреної пшеничної каші і кружкою якогось  відвару. Суха каша не лізла до рота, хоч Лєна і  відчувала голод. Але варто було випити вже знайомий за смаком напій, як голод відступив, разом з тривожними думками і Лєну похилило в сон.

На ранок Лєні принесли сукню темно-синього кольору, з мереживом, і високою талією.

- Ну а краще тебе вже хазяїн одягне, - вирішила тітка, подивившись на те, як дівчина натягує через голову сукню, яка була їй явно велика в грудях. І додала тихо, але Лєна все одно її чула: – Або роздягне… Переплетись, чи що.

Після того як Лєна заплела своє розкішне волосся в косу, і служниця допомогла їй застібнути ґудзики на спині, дівчину вивели з кімнати і через вузький хід, який явно використовували слуги вивели з будинку на вулицю.

Там дівчину вже чекав молодий чоловік. З виду він викликав довіру, просте обличчя, русе волосня, острижене горщиком навколо голови, одягнутий він був пристойно: сині штани заправлені в добротні чоботи, комір світлої сорочки, прикрашений однотонною вишивкою, через руку молодик тримав перекинути каптан. Він привітно окинув Лєну поглядом світлих очей, і взяв дівчину за руку.

- Я її напоїла маковим відваром, - повідомила молодикові тюремщиця. – До вечора несподіванок не буде. А завтра у неї дуже буде боліти голова.

- Я матиму на увазі, - кивнув чоловік, і повів Лєну за собою. Вона покірно крокувала за ним, туди, де на вулиці її супутника чекала відкрита коляска. Мимоходом він представився. – Я Омелько, панів підручний.

Він допоміг дівчині сісти, сам всівся навпроти, і звелів кучеру рушати. Лєна роздивлялась вулицю де вони їхали, і та здавалась їй знайомою. Магазинчики на перших поверхах, бакалія, охайні підстрижені кущики, мощені тротуари.  Вона тут точно бувала. Але з ким і за яких обставин пригадати не могла. Біля лавки з вивіскою «Кондитерська» молодик наказав кучеру зупинитись, і звелівши Лєні чекати пірнув в дверний отвір кав’ярні.

Лєна все так само відчуваючи себе розслаблено і благодушно ковзала поглядом по вулиці, будинку, перехожих, деревах, і просто насолоджувалась відчуттям свіжого вітру на щоках. З дрімотливого стану її вивів сповнений сарказму і зверхності дівочий голос:

- Мадемуазель Олена, ви вирішили повернути в можу довоєнні сукні?

Олена сфокусувала погляд на власниці голосу – чорноволосій панянці в картатій сукні, і дійсно відмітила, що фасон одягу у тої сильно відрізняється від того, що одягнуто на ній. Але що відповісти дівчині вона не знала, як і хто ця дівчина, звідкіля її знає. Тому так і сиділа. Кліпаючи віями, і не знаючи куди себе подіти від ніяковості.

- Невже вам забракло слів? – продовжувала насміхатись невідома чорнявка.

- Я не знаю вас, - нарешті видавила із себе Лєна.

- Я здогадалась, це якийсь новий розіграш! – заплескала в долоні незнайомка. Але миттю стала серйозною:  – Не знаходите це аж надто екстравагантним? Навіть для вас?

- Не знаю, - знизала плечима Лєна. До незнайомки вона почала відчувати неприязнь. Чому не знала, надто були її думки сплутаними, наче плавали у в’язкому киселі, не даючи ухопитись за одну, ясну яка б дала можливість розплутати усю цю кудель.

- Зіночко, з ким ти розмовляєш? – до них наблизилась ще одна панянка в світлій рожевій сукні, і буклями навколо милого кругло обличчя.

Відповісти чорнява Зіна не встигла, бо з кондитерської нарешті вибіг Омелько. І обігнувши дівчат, ненароком відтіснив їх широким плечем подалі від коляски. Кивнув їм, як рівним, і хвацько заскочив на своє сидіння.

- Що вони від тебе хотіли? – незадоволено запитав у Лєни, коли дівчата перестали бачити його обличчя.

Лєна знову знизала плечима. Хлопець зітхнув, щось пробурмотав про клятого татарина і його звичку всіх обпоювати дурманом. Поклав поруч з собою на сидіння перевиту блакитною стрічкою коробку, яку виніс з магазинчику. І раптом дістав із кишені круглий коржик, в білій глазурі, і протягнув його Лєні.

- На пряника-с!

Дівчина несміливо взяла і з нерозумінням подивилась на нього.

- Та чого ти, - фиркнув хлопець.  – Наскучиш хазяїну ти швидко, як пить дать. А я буду просити, щоб він тебе не продавав. Якщо ти звісно захочеш. Я між іншим вільний, і тебе викупити зможу, як захочу, і якщо ти зі мною будеш привітна-с.

Зміст його слів Лєна розуміла не в повному обсязі. Зате запах коржика був приємний, і хотілось його скуштувати. Вона несміливо надкусила краєчок. Коржик був крихкий, солодкий і напханий якимись спеціями. Омелько прослідкував за її діями, змахнув із пелени сукні маленьку крихту, і знову посміхнувся дівчині:

- Смачно? Як будеш моєю, я тобі знаєш скільки таких пряників накупляю-с?

Лєна помотала головою. Сама думка бути чиєюсь викликала в ній відчуття відрази.  І подиву, що всі кругом сприймають її як річ. Хіба так має бути?

Тим часом їх карета зупинилась перед одним із будинків, і Омелько підхопив коробку із солодощами та легко зістрибнув на бруківку вулиці. Допоміг зійти Лєні, і повів її до входу.