Розділ 7

День за днем, тиждень за тижнем, так і минули перші два місяці моєї роботи. Я всяко намагалася влитись в колектив і, на мою думку, мені вдалося. 

Ми почали добре спілкуватися з Іриною з рецепції, а також з Женею — вона сиділа навпроти мене.

Навіть збиралися разом “на каву” після роботи, щоправда, до нас приєднувалися Олексій та ще один хлопець, який назвався Максимом. Пізніше я довідалася, що він був сином директорки відділу продажів. 

Нічогеньке таке знайомство вийшло. І хоча сам хлопець не був красенем, та його почуття гумору справді було прекрасним. 

Так я дізналася, що Марія зустрічалась з племінником Лідії Федорівни. А щодо самої тітки, то її самотність скрашує, ніхто інший, як Семен Вікторович. Принаймні такі плітки ходили. Бо достеменно ніхто нічого не знав, або ж просто не хотів розповідати.

— А як же ти? — запитала як в Олексія.

— А що я? — він вирячився на мене, здивований моїм запитанням.

— А хіба ви не… Ну, ви не спите разом?

— Хто ж про таке питає прямо в лоба? — засміявся Максим, ледь не подавившись кавою. 

— Ні, ти що,  я й Горгона. Бр-р-р-р.

— Ой та всі знають, що вона на тебе слинки пускає, — підтвердила Ірина.

— То й що,  я видний хлопець, — сказав Олексій, але чомусь дивно глянув на мене. Мені здалось, що він хотів ще щось додати, та ніби сам себе зупинив.

Хлопець ввесь вечір намагався бути ближчим до мене, постійно сидів поруч. Та й взагалі дивно себе поводив. Не було його постійних жартів, та флірту. Він був…. Звичайним?

Зовсім не таким як на роботі. Мені він подобався таким.

З Павлом же ми намагалися звести спілкування до мінімуму. Що було природним. Хоча я і не шукала розмови з ним. Я не вважала, що вчинила неправильно.

Чоловік же ігнорував мене будь-яким чином, єдиним виключенням були, напевно, нагальні справи, відкладати які не було можливим.

— Шовкова, — гукнула на мене Марія, — Тебе викликає Семен Вікторович до себе.

— Ти знаєш з якої причини? — пошепки запитала в неї, коли проходила повз.

Жінка лише стиснула плечима, мовляв, ні, не знаю.

Я глибоко вдихнула і штовхнула двері. Що ж варто послухати, що він  там собі вже вигадав. 

— Викликали?

— Так, Джульєт, проходьте, — він запропонував мені сісти навпроти та налив кави.

— Я покликав вас для того аби обговорити з вами, що ми робитимемо надалі, — я відчула, як по моїй спині потекла краплинка поту. Невже він надумав мене звільняти? 

— Ми з Лідочкою порадились і вирішили, що твій випробувальний термін добіг до кінця. Ти непоганий працівник…

— Але?  

— Немає ніяких “але”, тебе прийнято на постійне місце. Вітаю, — легко сказав чоловік та піднявся аби потиснути мені руку.

— Сподіваюсь, ти будеш сумлінно працювати. Досі ти чудово справлялась.

Виходила з його кабінету з посмішкою на обличчі. Що це виходить? Він порахував  мені гідною працювати у його відділі? Справді, він взяв мене на постійне місце?

— Тебе можна привітати? — запитав Олексій, який направлявся до кабінету Лідії. Він бачив мою оторопілу посмішку та розгубленість. Я й сама не прийшла до тями,  та не могла повірити що слова Семена Вікторовича були дійсно сказані.

 Я кивнула, на що він підняв два великі пальці доверху. 

Тепер моя совість чиста.

— Я додав тебе в загальний чат. Користуйся, — миттєво клацнувши щось в телефоні, хлопець підморгнув мені та сховався за дверима нашої заступниці.

І тут дзеленькнуло нове повідомлення.

Олексій: “У нас у відділі офіційне поповнення. Приймайте і не ображайте Джульєточка Шовкова”.   

 Олексій у власному репертуарі сповістив всіх, щодо мого теперішнього статусу. І звідки тільки дізнався? Але ж точно, він в кадровій службі працював. До нього ця новина раніше ніж до мене прийшла.

І тут посипались повідомлення.

Ірина: “Прийми наші вітання!” 

Я притиснула телефон до грудей. Сама поки не могла натішитися таким фактом. Не все так погано, як я собі вже надумала. Бо вже нафантазувала, що мене викликали для звільнення.

Сповіщення приходили й не думали зупинятися, я, звісно, знала, що наш відділ великий, але не думала, що наші активно спілкуються в месенджерах навіть з іншими відділами.

Тим паче вони, з першого погляду, не справили враження згуртованого колективу.

Більше всіх писав Максим, іноді його жарти були дуже смішними і я сміялась в голос, через що на мене час від часу поглядали колеги, як на блаженну.

Нічого не могла з собою вдіяти, день прекрасний. Мені сповістили чудову новину і світ знову заграв новими фарбами.

Павло:“ Вітаю”