Розділ 3

— За тебе! За те, що ти таки знайшла роботу, — вигукували мої друзі цокаючись келихами.

— Як пройшов перший робочий день? — Зробивши ковток запитала мене моя подруга Анна.

Я зробивши глибокий вдих, розсміялась: — Жахливо, вони всі там немов роботи. Ніякого колективного духу.

Я почула, як з усіх сторін з-за столу пролунали співчутливі звуки. Мені не хотілося жалітися. Та це була цілковита правда.

— Мене змусили підписати договір про нерозголошення конфіденційної інформації, а тому нічого більше не питайте, — я підняла келих догори, підморгуючи їм.

— Там є гарні чоловіки? — зацікавлено запила Анна поки інші наші дві подруги відповідали на повідомлення своїх бойфрендів.

— У мене не було часу їх розглядати. Я ввесь час намагалася не втекти звідти.

Анна зігнулася ближче до мене, так аби інші не чули те, що вона мала мені сказати.

 — Але ти ж так хотіла на цю роботу. 

— Хотіла, — втомлено видихнула я. — Але тепер не впевнена чи було це бажання повністю моїм. 

— Думаєш, це все нав’язане? — вона взяла мене за руку, дружньо стискаючи її.

Анна точно знала, що я відчувала, бо була мені найближчою. Вона була схожа до мене. Такою ж боягузкою, такою ж невпевненою. І хто ж тоді, як не вона зрозуміє моїх почуттів? 

Ми всі були знайомі з часів коли разом працювали в одній онлайн школі. Проте, з часом ми розбилися на пари. Хоч ми частенько збиралися на посиденьки всі разом, але відчувалось, що більше ми не та команда, що була раніше.

—  Я не знаю нічого, окрім того, що перший день в мене видався жахливим. 

— О, люба, мені дуже шкода, та я сподіваюсь наступний день буде кращим, — ми випили по ковтку вина, посміхаючись одна одній.

Я повернулася до інших наших подруг, аби не виглядало так, ніби вони тут зайві.

— Я знаю, що сьогоднішній вечір мав бути тільки моїм. Але, Софіє, мені здалося, чи я бачу на твоєму пальчику каблучку? — змовницьким тоном промовила я, граючи своїми бровами.

— Та бути не може! — вигукнула Анна. — І ти мовчала увесь цей час? Чесно, мені образливо. 

Як завжди, вона була самою емоційною з нас усіх. От і зараз, ображений тон подруги всіх нас лише розсмішив.

На її крик до нас повернулися компанія з трьох чоловіків, які випивали за сусіднім столиком. Хлопці лише поблажливо посміхнулися. Анна перепросила за свою експресивність та підморгнула одному з них. Деякий час вони поглядали на нас. Я помітила, що двоє з них не проти були б пересісти за наш столик, але їх постійно зупиняв їхній товариш.

Він не посміхався разом з іншими, та й взагалі був якимось похмурим. Теж невдалий день?

— Я не хотіла…

— Ну звісно ти не хотіла… — Софія лише закотила очі.

— А тобі лише б посваритися, — втрутилася в їхню перепалку Ольга. Вони з Софією були дещо ближче ніж ми. 

— Тобі взагалі б краще бути на моєму боці, — тикнула в неї пальцем Анна.

Поки дівчата не посварилися, я вирішила запропонувати підняти келихи за її заручини. Це справді була гарна новина. Я була рада за подругу. Вона заслуговувала на щастя. Бо попередні її стосунки, здавалося зламали дівчину. Я була рада, що цього разу Софія вирішила довіритись хорошому хлопцю. А не віддавала перевагу незрозумілим особистостям. Обговорення подробиць пропозиції, затягнулося до самої ночі. 

А мені ще потрібно було доїхати додому. Я глянула на годинник. Близько першої години ночі. Я почала вибачатися перед подругами, за те, що йшла перша, бо ті не хотіли закінчувати вечір так нудно. Та мені, як казав наш охоронник, завтра зранку на роботу.

Подруги швидко знайшли компанію, яка доставила б їх до найближчого закладу, де вони змогли завершити цей вечір. Я ж бо відмовилася їхати з ними. А тому відправивши їх, так і стояла на стоянці пабу. 

Громадським транспортом я вже не дісталась би додому, оскільки він вже не ходив, і мені довелося чекати таксі. А в такий час, його спробуй знайти. Жодний номер, який я набирала не відповідав. От тобі й служба таксі.

В лице мені вдарив прохолодний, свіжий осінній вітерець. Я, як могла, закуталась у свою тонку шкірянку, яка вже ні на граминочку не гріла мене і продовжила тупцювати на місці, попутно користуючись в телефоні.

Стояти на вулиці, замерзаючи, та вдихаючи сигаретний дим від чоловіка, який сперся на стіну будівлі, було напевне не найкращим моїм рішенням, але вже пізно було думати про щось інше.

Він мене не чіпав, стояв собі осторонь той нехай. Мені то що?

Я перебувавши на вулиці, видзвонювала всі служби таксі, які мені були тільки відомі в нашому містечку, та всі вони відмовляли: “Всі машини зайняті”. Щоб їм добре було.

І от, нарешті, я побачила як до пабу під'їжджав автомобіль з шашкою на даху. 

 "От вона, моя нагода дістатися додому”, — подумала я, вже наближаючись до автомобіля.

Дорогу мені перегородив той самий чоловік з сигаретою. Він глипнув на мене з нерозумінням, коли ми обоє схопилися за дверну ручку.