РОЗДІЛ 4

Непроглядна темрява огорнула кімнату своїми чорними крилами. Зовсім не дивно, лише третя година ночі. На підлозі, поряд спрацював будильник. Михайло не відчиняючи очей дотягнувся до телефону. Вимкнувши звук, поклав його поряд з собою. Нестерпно боліла голова. Промайнула підступна думка лишитись в ліжку і спати далі. В перше за останні дні вчора швидко вдалось заснути. Хоча годі й було сподіватись, що кількагодинному  відпочинку, вдасться принести відчутне полегшення.

– «Ні, мушу вставати. Вона чекатиме. Треба швидко привести себе в форму», – він розплющив очі, протерши їх рукою.

Звичайно можна собі дозволити ще годину спокійно полежати, але він навмисно поставив будильник на третю ночі, сподіваючись встигнути на вже звичну ранкову пробіжку. Необхідно лише підвестись, зсунути гардину і відчинити вікно. З зовні повіяло бадьорою, осінньою прохолодою. Сильного дощу вже немає, та не приємна мряка відчувалась навіть стоячи в кімнаті. Бажання повернутись до ліжка підступно закрадалось.

– Так, досить себе жаліти. Пробіжка на свіжому повітрі неодмінно додасть сил, – переконуючи себе в голос промовив він.

Живо умившись холодною водою, Михайло злітав сходами донизу, надягаючи легку бігову вітрівку. Музика завжди була невід’ємною частиною його пробіжок. Відшукавши улюблений плей лист, він одразу засунув телефон до кишені. І неквапливо розпочав свій біг у нешвидкому темпі. В навушниках залунали улюблені треки. Прискорюючись кисень все швидше насичував організм, додаючи свіжих сил. Відчувалось як проходить головний біль, дихати стає все легше, сонливість наче відпускає.

– «Бігати в таку пору набагато краще», – зауважив про себе.

Справді вулиці здавались абсолютно порожні, жодної живої душі. Ніяких тобі машин, ніхто не квапиться на роботу. Навіть двірників, спозаранку починаючих свою важку працю Михайло не зустрічав.

Пробігши два квартали вулицями Парижу, він направився до парку, в якому полюбляв бігати зазвичай. Звернувши на вузьку паркову алею, продовжив рух асфальтованою доріжкою, оточеною густими насадженнями дерев і кушів. Поодинокі ліхтарі освітлювали дорогу, пробиваючи своїм тьмяним світлом, легкий ранковий туман.

З голови не йшла вчорашня розмова з Аліною. Повертаючись в спогади Михайло занурився в себе, не звернувши увагу на зміни які відбувались навколо нього. Навіть не одразу зрозумів чому стало важко бігти. Спроба прискоритись, але марно. Ноги наче в’язнуть в чомусь липкому, кожен крок дається все важче. Не маючи сил продовжувати рух він спинився, – «Що коїться? Куди я забіг?». Збентежено поглянув вниз, асфальт наче розчинився в низькому легкому тумані. Ноги стоять на мокрій ґрунтовій дорозі, занурившись в багнюку вище кросівок.

– «Нісенітниця, я ж нікуди не звертав. Я повинен був вибігти з іншої сторони парку в місто», – серце прискорилось сплутуючи думки.

Озирнувся по сторонах і прихований страх підпустив до самого горла. Сутінки, хоча це здається не можливо. Темрява повинна бути ще добрих пару годин. Михайло стоїть на дорозі посеред невеликої лісової галявами. Навкруги через легкий туман пробиваються силуети гір.

– «Так Михайло, спокійно, зберись. Це все тобі примарилось від втоми. Треба лише не кваплячись повернути назад», – намагаючись заспокоїти себе він спробував зробити крок у зворотному напрямку. Безрезультатно, обидві ноги встряли в багнюку, наче в застиглий бетон.

Під серцем заворушився відчай, на зміну якому швидко наближався дикий страх. З усіх боків галявини, виринаючи з лісу в його напрямку, наближалася десятки маленьких червоних вогників. Не встигнувши розгледіти небезпеку, він зрозумів, – «вовки».

Зграя стрімко наближалась, спинившись лише в кількох метрах. Оточивши Михайла в непробивне кільце, хижаки завмерли наче по команді. Жодного звуку, лише голодний погляд демонічно червоних очей.

– «Все кінець, мені не вирватись», – подумав Михайло.

– Ні брате, не вирватись, – наче читаючи думки, сказав раптово виниклий поряд Марк.

Очі різко розплющились. З несамовитим криком, прокинувшись Михайло сів в ліжку. Погляд впав на протилежну сторону. Біля шафи стояла темна постать, вдивляючись на нього з глухого мороку. Серце зупинилось. Різким помахом руки, клацнув вимикач нічника. М’яке світило залило кімнату.

– «Пальто, трясця, це ж вчора він дістав пальто, повісивши його на дверцята», – видихнувши він почав заспокоюватись. Неочікуваний різкий звук, змусив серцебиття знову прискорити ритм. – «Да ви знущайтесь», – Михайло потягнувся до телефону, вимкнути будильник.

Поряд лежав конверт графині. Через вчорашні події він зовсім забув про лист. Обережно взяв його до рук. Хвилину потримав і не наважившись його розгорнути поклав на місце. Зміст листа він пам’ятав на пам’ять.

– «Стільки часу пройшло, що тобі від мене треба Марку», – подумав Михайло.

Про пробіжку не було й мови. Неприємний острах все ще не відпускав. Швидко прийнявши ранковий душ, пішов до кухні. Поїсти було необхідно, шкода лише що не вийде поснідати у Жана. Михайло вже й не пам’ятав коли востаннє власноруч готував собі сніданок. Швидко зарядивши кавову машину, приступив до яєчні з беконом. Свіжі яйця і бекон завжди були незамінним раціоном в холодильнику довічного холостяка.

Сніданок здався смачним як ніколи. Відлуння нічних жахів потроху зводилось нанівець, даючи дорогу приємним передчуттям, вже зовсім скоро побачити Аліну. Провести декілька днів з нею, це все що йому потрібно. А привиди. Ваше місце в минулому, там і залишайтесь.

На п'ятнадцять хвилин раніше домовленого часу, білий кросовер під’їхав до вхідних дверей готелю. Пам’ятаючи що пунктуальність ніколи не була сильною стороною Аліни, він і не надіявся найближчі пів години побачити старих друзів. На його подив Аліна вже курила на вулиці, тримаючи в руці паперовий стаканчик кави.

Вгледівши Михайла дівчина привітно посміхнулась.

– Привіт це тобі, – Аліна протягнула руку відаючи паперовий стаканчик, – подвійний еспресо без цукру. Так як ти любив колись.