Розділ 7 Тиждень потому

Цілий тиждень ми зі Стар гуляли, розмовляли і проводили час разом. Важко зізнатися, але я закохався настільки сильно, що страх перед смертю став неминучим. Я не боявся, що лишуся в холодній труні, не боявся, що більше не бачитиму денного світла, що моє серце більше не битиметься — я боявся дещо набагато гірше: більше ніколи не побачити її. Смерть не лякає мене — смерть лякає бути без неї.

Ранок. Промені сонця відбивалися від дзеркала прямісінько в моє обличчя. Я прокинувся весь спітнілий, у страшенній лихоманці, але в момент, коли хотів піднятися, щоб переодягнутися, моя голова непритомно впала на подушку. Останнє, що я пам’ятаю — це був той сонячний промінь і марення про Стар.

Я не знаю точного часу, скільки я так проспав, але матір сказала, що я день пролежав так — навіть швидка приїздила. Від зневоднення мої губи були подібні до наждачки.

— Що трапилось взагалі? Геть не пам’ятаю, — запитав я.
— В тебе була лихоманка, — промовила мама.

Я добре знав, коли моя мама засмучена, добре знав, коли хоче збрехати, але не може, і чудово знав, що коли в неї погані новини — вона починає переставляти мої речі на інші місця.

— Мамо, ти хочеш щось сказати? — почав я.
— Взагалі-то так. Вже є діагноз, — промовила вона зі скривленим обличчям.
— І що там? — запитав я.
— Пухлина у моз… — не договоривши, вона впала на коліна разом з пісочним годинником, що тримала в руках.

— Скільки в мене часу? — запитав я.
— Ми маємо негайно почати лікування, щоб був шанс, — промовила мама.
— Скільки конкретно часу в мене є? — знову перепитав я.
— Пів року, рік — я не знаю. Марк, потрібно негайно лікуватись. Моє материнське серце цього не витримає. Зараз тобі краще, а завтра ти знову знепритомнієш. Я вже не витримую, — плачучи, казала мама.

Цікаве життя, чи не так? Ти можеш мати гроші, кохану жінку, будинок за містом за кілька мільйонів доларів — а тобі діагностували пухлину. І до біса те все, коли вона плакатиме не в тому будинку, а над горою землі, де буде виднітися моя фотографія на кераміці.

Я переодягнувся, сходив у душ, і за всіма ритуалами мав би поїхати до Стар, адже у нас мала бути сімейна вечеря. Проте я навіть не знав, що їй відповісти, коли вона запитає, чому я не брав слухавку цілий день і чому моя мати відрядила її, коли та приїхала дізнатися, чи бува зі мною нічого не сталося.

Я набрався сміливості й таки припхався до їхнього будинку. Двері відчинили близнючки — таке враження, що вони ростуть не по роках, а по хвилинах, як Котигорошко.

— Привіт, Тато, і привіт, Като, — промовив я.
— Ну привіт. Стар не хоче тебе бачити, якщо ти до неї, — промовила Ката.
— Та до неї, а до кого ж ще, — перебила Тата.
— Дівчата, не торохкотіть, просто покличте вашу сестру, я куплю вам багато солодощів,- промовив я

— О, солодощі ми любимо, — промовили обидві вголос і одразу ж зникли.
Я чекав на сходинках ґанку, моє серце вилітало з грудей — і ось вона, нарешті, вийшла.

— Міг би вже й не приходити, — відказала вона.
— Пробач… пробач мені, Стар. Я дурень, але в мене були причини, — промовив я.
— В мене теж є причини тобі не пробачити. Я хвилювалася, а твоя мама навіть на поріг мене не пустила й нічого не сказала, — промовила Стар.
— Знаю, але ти дещо не знаєш. Я не хочу розбивати тобі серце, мила моя. Довірся мені й пробач, — попросив я.
— Ну добре, я пробачаю. Але більше так не роби.
— Звісно, — погодився я.

Звісно, я ще не раз так зроблю — і не по своїй волі. Та що я можу вдіяти…

⁃ Може, я спробую залагодити свою провину. Приходь до нас на вечерю, — підбадьорено підкреслив я.
Я спостерігав за її зніяковілими очима і тим, як вона повела своїм гострим підборіддям.
— Чому б і ні, я прийду. Але якщо твоя мама знову виставить мене за двері, а ти не братимеш слухавку, то все — я без вагань піду і не терпітиму це приниження, — наголосила Стар.
— Та звісно, — заспокоїв я.

Стар

Попрощавшись із Марком, я одразу зайшла до своєї малесенької кімнати з дрібнесенькою шафою і почала перебирати гідні речі для цієї вечері. Матінка Марка не те щоб викликала в мене погані емоції, просто вона завжди лишалася відстороненою, ніби знала, що це все ненадовго, не даючи нам шансу. Так, звісно, знайомство у нас було дивним. Та й моя сім’я — ще те безглуздя. Кому розказати, що в XXI столітті молоду дівчину благатимуть вийти заміж заради грошей? Раніше таке можна було побачити тільки в турецьких серіалах.

Гардероб мій був ще більш сумним: останній раз я купувала собі речі, напевно, на останній дзвоник у школу, коли мені було сімнадцять. Але й ті речі не вдалося мені одягнути з відомих вам причин. Більшу частину цієї шафи займав мій дитячий мотлох — речі, які я носила, коли мої батьки були живими, а іншу, трохи меншу, — вбрання для танців: пуанти, туфельки з подертою підошвою, пачки і купальник, який уже тисне в грудях, бо за останні роки я таки трішки набрала. Лише ситуація з моїм викраденням дала змогу влізти в те боді — я ж майже нічого не їла, воно й не дивно.

З тіткою Еллою стосунки були непоганими, але просити в неї грошей означало стати неймовірною обузою, а викладацької зарплати вистачало хіба що на книжки, щоб хоча б вчитись. Я довго думала, що ж мені одягнути, і тут мені на думку спало: а що, як мамина сукня смарагдового кольору з вирізом V на декольте, яку вона одягала на тринадцяту річницю з батьком, — ідеальний варіант?