Розділ 5

Марк

Миттєво за мною з’явився поліцейський патруль — я встиг надіслати їм маячок та номер машини Бена . По раціях пролунав наказ: «Увага! Викрадення! Усім поставити блокпости, затримати підозрюваного »

Насправді було вже пізно — він таки вивіз Стар з міста. Я не встиг, я не впорався. І, можливо, я втрачу її. Страх втратити кохану людину набагато страшніший за страх смерті. Її волосся темно-русявого відтінку з рудуватими пасмами, її великі світлі очі, чіткі лінії обличчя, її усмішка… Ах, як же вона всміхається — аж очі блищать! Я не можу взяти й так просто втратити її.

Це просто неможливо!

В мене почалася шалена паніка — я навіть не пам’ятаю, як побив одного поліцейського. Він пригрозив заарештувати мене на кілька років, та, на щастя, виявився розуміючим чолов’ягою. Присів поруч на мокрий від дощу асфальт, поплескав по плечу й тихо сказав, що за кілька годин у нас з’явиться хоч якась інформація.

— А що, як у нас і в неї немає цих кількох годин? — запитав я.

— Ми будемо сподіватися на краще, — відповів поліцейський Редван.

Очікування — одна з найдурніших речей у світі. Очікувати подію, людину, результат аналізів смертельної хвороби… Очікувати звістку, що може змінити абсолютно весь хід подій.

Очікування закінчилося, коли до нас надійшло анонімне повідомлення: у занедбаному будинку, аж у Лендорі (сусідньому місті, що межує з Вестмором), бачили машину, схожу за характеристиками та номером. Справді дивним було те, що повідомлення надіслали анонімно. Поліцейські спершу навіть не хотіли брати цю інформацію до уваги — щоб не витрачати час дарма. Адже дорога туди займала приблизно п’ять годин, якщо не буде заторів.

Проте погода, як на зло, грала не на нашу користь.

— Ми не можемо гаяти час і довіряти всім дурним людям, яким нудно живеться, тож вони вирішили, що стали частиною детективу. Не думайте, що ми не хочемо шукати дівчину, просто це дійсно нераціонально, — промовив Редван.

— Я знаю, справді. Але що, як ми поїдемо туди, а вона насправді зовсім в іншому місці? І в нас не залишиться часу, щоб її врятувати, — відказав я.

Мій телефон розривався від дзвінків — купа пропущених від мами, тата і тітки Елли. Я вирішив, що пора нарешті всім відповісти. Не дуже хочеться, щоб, коли ми знайдемо Стар, вона мусила провідувати свою тітку у психіатричній клініці, бо та здуріла від хвилювання.

— Вітаю, Елло, — промовив я.

— Привіт, чудо городнє. Є якісь зрушення? Ви знайшли мою племінницю? — різко запитала вона.

— По-перше, тримайте себе в руках і не принижуйте мене. По-друге, на жаль, нічого нового. Жодної зачіпки, лише безглузді анонімні повідомлення, — сказав я.

— Що за повідомлення? — насторожено запитала вона.

— Хтось надіслав місце, де нібито бачив машину, схожу за описом. Але жодної точності й доказів. Ми думаємо, що робити далі, — відповів я.

— Ви думаєте? А чим ти думав, коли взяв у мене гроші, і мені довелося скасувати весілля, поставивши всіх у незручне становище? Сором тобі! — знову гаркнула вона.

— Я думав про те, що можу врятувати долю жінки, яку силоміць видають за нелюбого через банкрутство, — з викликом відповів я.

— Один телепень і дурепа. Ви знайшли одне одного, — злісно кинула вона.

Я скинув дзвінок.

При перших зустрічах ця жінка здавалася втіленням Божества. Справді, вона була неймовірно доброзичливою й турботливою — жінка, що заради власних дітей здатна на все. Вона любила Стар, просто, можливо, не так, як рідну доньку. Швидше — як підкидька, який випадково опинився у її житті, не входячи в плани. Але, мабуть, стало шкода дівчинку… і з роками Елла все ж полюбила її.

Далі я набрав маму. Я знав — від питань не втечеш. Вони повторюватимуться знову і знову.

Мені навіть спало на думку створити групу в месенджері, додати всіх і писати новини одразу для всіх, щоб не розповідати кожному окремо. Смішно, звісно… але серце стискалося все дужче. Якби я не стояв серед поліцейських — клянусь, я б уже заплакав.
 

— Ало, мамо. Усе добре, не хвилюйся. Я просто був трохи зайнятий і не встиг відповісти, — сказав я.

— Марку, синку, я ж переживала! Ти де? Що сталося?

— Це довга історія. Коротко — Стар викрав її колишній наречений, — промовив я.

Дідько… як же абсурдно це все звучить. Наче індійське кіно показують. Я сам не вірю в те, що відбувається. Хіба таке взагалі можливо?..

— Як викрали? Синку, ти п’яний? — схвильовано запитала мама.

— Ні, люба матусю, не хвилюйся. Відпочивай. Зараз я не приїду — будемо шукати хоч якісь зачіпки, — сказав я.

— Господи, бідолашна дівчинка… Сподіваюся, з нею все буде добре. Які ж дивні тепер чоловіки — тирани. Вони думають, що якщо жінка бодай натякнула на надію, то тепер вона належить їм. Справжні тирани, — з гіркою мудрістю промовила мама.

— Бувай, мамо, — тихо сказав я.

— Бувай, синку. Пиши мені… Я теж тепер не засну, — відповіла вона.

Я щойно потягнувся, щоб покласти телефон до кишені, як він знову задзвонив. Невідомий номер.