Останній день

Наступний день вона лежала, іноді обговорюючи минулі події з мамою, один раз медсестра приходила, щоб перевірити здоров’я . З матір’ю розмова дійшла до того, що незабаром вони повернуться до Львова, забудуть все це жахіття, опісля Аліса знов заснула, прокинувшись о сьомій ранку. 
- Мамо, мамо, вставай! Де тато? Де мій тато?! Я його не бачила. Ти мені нічого не розказувала, чого?! Що сталось? 
Жінка хотіла виспатись, а не починати розборки, але замовчати все надалі вже би не вийшло. 
- Зайка, присядь до мене. Я, знаєш, дуже не хотіла тебе засмучувати, вибач 
- Де він?! - вона була зла на матір, водночас перші сльози покотились по її обличчю. 
- В реанімації, жити скоріш за все буде. Проте стан... 
Дівчина вже одягала куртку в коридорі: 
-Я до нього! 
- Чекаай, - дівчина прикрила двері назад, щоб дослухати, - тебе впустять тільки через години дві. В нього операція. 
-Добре.   
Аліса хотіла піти до батька, якщо вже не вийшло, то треба щось думати. Залишатись тут не можна, їхати до Львова теж не сильно хочеться. Вирішила поговорити з Артемом, може, отримає якесь розуміння від нього. 
Вона п’ять хвилин стукала в його двері, як нарешті він в піжамі, заспаний, вийшов: 
-Боже, Аліс, це ти! Дай обійму! Жива, здорова,  я дуже радий! Я вчора приходив до тебе... 
- Чекай, спочатку важливе. Ти підеш зі мною до військомату? - не дивлячись на невиспаний вигляд, Аліса виглядала дуже бадьорою і грозною. 
- Ти зараз серйозно?!- дівчина впевнено кивнула у відповідь. - Охх, господи, господи, з тобою? На війну? Ти ж... То ж так тяжко.  Хоча, ладно, ти людина доросла, серйозна, якщо вже точно вирішила, то давай.