Глава 28. Вихід в люди та трошки з життя божевільних тітоньок

Сьогодні малий перший раз в житті потрапив у Макдональдс. Нас запросили на дитячий день народження, ми пішли втрьох – я, Дарина та нарядний як принц, Андрійчик. Це був його перший вихід в світ, я хвилювалася наче Попелюшка на балі. Бо всі діти там для нього були незнайомі, до того ж, старші хто на 2, а хто і на 3 роки. Але хвилювання було даремним. Андрійчик відразу влився у колектив, не злякався і додому не запросився. В кінці свята по-діловому зібрав всі зайві повітряні кульки собі. Чого добро мало пропадати?

Але я, як скажена рись весь час бігала подивитися як там Кульбабка. У нас з Дашкою розподіл обов’язків – я беру на себе всі функції скаженої родички, а вона може розслабитись і спокійно виступити в ролі респектабельної матері.

Цікаво, що коли оголосили гру, то всі діти посхоплювалися з місця, а наш не встав, поки методично не доїв свою порцію торта. Одразу згадалося:

- Карлсон, не в пирогах щастя!

- Ти що, з глузду з’їхав, а в чому тоді?

До речі, щодо скажених тітоньок все частіше згадую момент з власного дитинства, точніше, згадки дорослих про нього. Коли мені було роки два чи три, моя внучата тітка (сестра дідуся), яка любила нас, дітей, до нестями, повезла мене у зоопарк. Там вона пригостила мене величезною солодкою грушею, яку я щасливо жувала. Але не мені одній подобався солодкий грушевий сік, якого було так багато, що він не весь потрапляв до рота – частина стікала по підборіддю. Сік «почуяла» оса, прилетіла та вкусила мене за губу.

Коли ми з тьотею Людою повернулися додому, вона перебувала у повній істериці, в той час як я, жертва, була вкрай спокійна, навіть не плакала. Бути в істериці нещасній тьоті довелося довгенько, бо зараз шлях від зоопарку до нашого дому займає хвилин 40, а тоді точно складав мінімум годину.

Всі родичі тоді по-доброму посміялися над нею. Через її сльози і мій спокій, вони довго не могли второпати, кого саме вибрала оса – мене чи тьотю Люду. Колись і я над цим потішалася, а зараз дуже добре розумію нещасну тітку.

Я стаю геть оскаженіла, коли щось трапляється з малим. Хоча... чому тут дивуватися? Ви ж пам’ятаєте про проект «Кариби»? А недавно ось кажу сестрі, що непогано було б мати власний автомобіль – сів та поїхав куди тобі потрібно коли тобі потрібно. Андрійчик уважно слухав, а потім заявив:

- Тьотя Інна, я обов’язково куплю тобі машину! Андрійчик неодмінно купить тобі машину!

То чого дивуватися, що я така божевільна тітонька?