Глава 2. Життя є рух!

10 березня інформагентства повідомили, що Андрій Станіславович Б. – поповз! А мене знову немає на місці! Насправді вправи «жук упал и встать не может» він практикував вже досить давно, але тепер синхронізував рухи рук та ніг. А йому ще немає п’яти місяців! Я пророкую, що до осені він вже і піде, ні, не піде, побіжить! Мені, як водиться, ніхто не вірить. Але я вірю в свого племінника,  він – надзвичайний талант!

Ніхто і не казав, що буде легко…
Якщо ви ніколи не намагалися натягти повзунки та кофтинку на восьмикілограмове немовля, яке, до того ж, зацікавилося баночкою, що стоїть у кутку на столі, - то ви геть нічого не знаєте про боротьбу з труднощами та цілеспрямованість.
***
Завдяки племіннику я нарешті зайнялася спортом. Бо тягати піврічне немовля на руках і грати з ним у батут (догори-вниз, догори-вниз) – найкраща в світі гімнастика для спини, хоча вона, спина, так вважає не завжди. Але все ж таки я готова це робити, бо ця гра викликає такий вир позитивних емоцій, посмішок, реготу, що припиняти її –

Їхати в колясці сидячи чи лежачи? Вибачте, але то для якихось «лохів». Андрійчик обирає активну життєву позицію і їде в колясці у позі стоячи, активно виглядаючи вперед, наче Юнга на якомусь фрегаті. Просто треба стати на ноги, або на коліна, повернутися обличчям до дроги і… там заважає верх візка. Але це нас не зупиняє. Верх ми опускажмо і насолоджуємось краєвидом, ніби їдемо в кабріолеті. А ще можна розкинути руки і тоді ти взагалі Кейт Уінслет, чи то, пробачте, Леонардо ді Капріо, несешся по уявних океанських хвилях.

Один раз я була свідком такого вояжу. Стільки позитивних емоцій на обличчі однієї людини протягом години (саме стільки часу займає дорога від амбулаторії та назад) я не зустрічала жодного разу. Звичайно, я і сама нареготался. Особливий сильний контраст створює вкрай задоволене обличчя племінника і образ нещасної матері, яка змушена одночасно везти візок та тримати немовля за край светра.

Враховуючи, що молода мати досить висока, а того дня вона була ще і на підборах (навіщо?), то їй доводилося згинатися в літеру Г, щоб тримати Андрійчика за край кофтинки. А він в той час «гордо реет над волнами». 

Ще смішніше стало тоді, коли ми зустріли власне віддзеркалення – таку саме маму, яка так само намагалася утримати дитину за кофтинку, а та роздивлялась все навкруги. «Капітани дальнього плавання» привітали одне одного радісними усмішками і поїхали далі. 

Якщо вам стало шкода молоду мати – не переймайтеся, вона теж реготала весь час, бо інакше реагувати на цю виставу просто було неможливо.