Останній наказ полковника Кричевського

А з неба падали зорі. Він лежав, дивився у безмежне нічне небо – і намагався знайти спокій у забутті. Але забуття не приходило. Іноді полковник стогнав, знемагаючи від болю. Що ж, справу зроблено і нічого змінити не можна. Закінчувалась тривожна літня ніч.

Закінчувалася ніч. І закінчувалося життя. Скупа чоловіча сльоза скотилася по неголеній щоці полковника. Та не за життям жалкував старий воїн. Почуття вини тяжким тягарем лягло на душу. Козацьке військо розгромлене й шлях на Україну відкритий.

Смертельно поранений київський полковник Михайло Кричевський, командуючий об’єднаними козацькими силами Північного фронту, лежав у старому лісі поблизу білоруського міста Лоїв – і дивився у бездонне нічне небо, чекаючи кінця усім своїм стражданням. Він проклинав себе за поразку. Поразку, яка була варта перемоги. Але про це полковник так і не дізнався…

Над Україною шуміли вітри. Вітри революції! Вчорашні хлопи взялися за шаблі та самопали. Раби взялися за зброю – і стали вільним Військом Запорізьким! А для магнатів і шляхти настали чорні дні.
1649 рік важко й загрозливо йшов українською землею.

Польський король Ян-Казимир особисто очолив каральний похід проти своїх збунтованих підданих. Залізний смерч упав на Волинь. Коронна армія швидко просувалася вперед, вогнем і мечем караючи непокірних. Момент істини наближався. Хто – кого?

Богдан Хмельницький зібрав під свої знамена усіх, кого міг, призвав на поміч кримського хана Іслам-Гірея і кинувся навперейми польському війську. Під Збаражем гетьман замкнув у щільному кільці всю коронну армію.

Однак існувала страшна небезпека несподіваного удару в спину. Литовський гетьман Радзивілл уже розпочав наступ на Україну з дрімучих лісів Білорусії. Якби вишколена й надзвичайно боєздатна литовська армія вирвалася у тил козацького війська, то народна революція захлинулася б у власній крові. За всяку ціну потрібно було зупинити ворога!

Через місяць закуту в броню армаду Радзивілла дійсно зупинили неподалік Лоєва. Тисячі мертвих козаків спокійно дивилися у зоряне нічне небо. І серед них – один живий, у душі якого не було спокою. Полковник Кричевський…

Якби він знав усю правду, то помирав би спокійно. Двічі сам водив на Радзивілла кінну лаву. Та все дарма! Фланговими ударами литовський гетьман змушував його відступати до самого табору. Рубалися запекло, страшно. Хрипіли коні, шаблі стали багряними від крові. І самі вони п’яніли від запаху смерті.

Під час другого наступу Михайло Кричевський і отримав оті смертельні рани в голову та правий бік. За своє бурхливе життя полковник відправив на той світ багато ворогів. А тепер ось і його самого востаннє поцілували шаблею.

Боже, як хочеться пити! Та ніхто вже не подасть води. Бо всі мертві. І він тепер з ними назавжди. Простіть же по-християнськи, панове-браття, що загубив вас даремно!

Полковник не знав, що даремної смерті не буває. Не знав він і про те, що завдання Хмельницького його козаки виконали. Доля воєнної кампанії 1649 року була вирішена саме тут, під Лоєвим. Армія гетьмана Радзивілла розбила свій залізний лоб об неймовірну стійкість козацьких полків Кричевського.

А людина, яка врятувала Україну й самого Богдана Хмельницького від підступного удару в спину, лежала у старому лісі й приречено дивилася у нічне небо. У високе вічне небо, з якого на грішну землю тихо падали зорі…

У тому останньому бою від них відвернулася удача. Але прийшла слава! Козацька вольниця переправлялася через Прип’ять. Кричевський без упину гнав полки вперед. Литовців треба затримати саме в лісах, не дати їм вирватися на київські простори.

Біля Лоєва дві армії зіткнулися лобами. Момент істини настав! День 21 липня 1649 року – великий і трагічний день в історії української революції. День слави й звитяги козацької.

Рано-вранці полковник Кричевський похмуро оглянув козацький стрій. Махнув перначем – і кіннота зірвалася в наступ. Однак гетьман Радзивілл особисто повів у бій панцирні корогви. Дві кінні лави під брязкіт шабель, крик і свист налетіли одна на одну – і поле бою відразу перетворилося на пекло.

А козаки все тиснули на жовнірів. Хрип, лайка, стогін і крики нелюдського болю густо стояли над полем. Здавалося, ще мить – і ворог не витримає. Однак Радзивіллу пощастило. Зовсім випадково на полі бою з’явилися корогви гусарського полку, що поверталися з роз’їздів. Вони несподівано атакували козаків із тилу – і врятували литовського гетьмана від поразки. Потрапивши під удар з двох боків, козаки відійшли до лісу.

Почало смеркатися. Супротивники розійшлися, не завершивши ратну справу. День 21 липня 1649 року вже не належав календарю. Він увійшов в історію на вістрях закривавлених козацьких та литовських шабель.

Вночі козаки непомітно покинули свій табір. Забрали всіх поранених, артилерію та обоз.

…На Північному фронті без змін. Тиша. І вічне небо над головою. Мерехтять зорі. І дивляться на них байдужі очі мертвих воїнів. Козаків та жовнірів. Українців та литовців. Мир душам їхнім, які вже на небесах!

І серед тисяч мертвих – один живий. Полковник Кричевський залишився разом зі своїми козаками. Тепер уже назавжди…

Його знайшли на світанку. Неподалік від порожнього козацького табору. Цю людину знали всі – і друзі, і вороги. Полковника перев’язали й обережно віднесли в литовський табір. Гетьман Радзивілл наказав покласти Кричевського у власному наметі.

– Не думав, пане полковнику, що ось так зустрінемося з тобою… Невже бунтівникам краще служити, ніж отчизні своїй?

Кричевський важко глянув на гетьмана.
– Не бунтівникам – Війську Запорізькому служив! – і замовк гордо.

Україні служив, лицарству козацькому – то правда. І жити вже залишилося майже нічого. Все віддав заради землі рідної!

Хто осудить тепер? Ніхто, крім самого себе. А скільки козаків загубив. Невже марно? І не зупинив Радзивілла. А що скаже гетьман Хмельницький? І чи простять його козаки за поразку?