Глава 31. Перший сніг

Минуло кілька монотонних днів. Відволікаючись на роботу в офісі, Аня з усіх сил намагалася відганяти думки про Зореслава. Біль від того, що він відмовився від неї, трохи вщух. Вона продовжувала хвилюватися хіба за те, чи нормально завершилася поїздка.

Під час обідньої перерви вийшовши на вулицю, набрала його номер, але той був вимкнений. Неприємне відчуття страху почало зростати у підсвідомості. Все-таки, дорога може бути небезпечною. Вирішила зателефонувати Софії.

— Добрий день, Соню! Хотіла дізнатися, чи не зв'язувався з тобою Зорян? Як він? Доїхав? Усе гаразд?

— Привіт, Аню. Чому сама не зателефонуєш йому?

— Український номер не працює, а закордонного я не маю.

— У месенджері пробувала набирати?

Аня помітила, що стосунки з подругою стали більш прохолодними після розлучення з її братом. Це розуміння гнітило, тому треба було прояснити ситуацію.

— Ти на мене зла, Сонечко?

— Ні, — коротко відповіла, що було їй не притаманне.

— Небагатослівно…

— Що я маю тобі сказати, Ань? Мені боляче за вас обох. Я й досі не вірю, що він… покинув тебе. Я щиро сподівалася, що ви дві цілісні половинки й зможете доповнити один одного.

— То, він дзвонив тобі? — проковтнула дике бажання розплакатися.

— Писав, коли пересів з поїзда на автобус. Потім тиша. Напевно, вже працює.

— Про мене не питав?

— Ні. Я ж кажу, лише пару слів і все.

— Зрозуміло. Можеш дати знати, коли від нього будуть якісь новини?

— Тобі це точно потрібно?

— Так.

— Ох, Анько! Дурна ти! Тобі серце розбили, а ти хвилюєшся…

— Не вперше.

— Будь сильною! Я в тебе вірю! І попри все, хочу аби ми залишалися друзями.

— Дякую, що ти це сказала. Бо я подумала, що і тебе втрачаю, — видихнула, всміхаючись.

— Від мене не відчепишся так просто, — нарешті, засміялася Соня, теж із полегшенням у голосі. — Люблю тебе, Анько!

— І я тебе! Бувай!

«А ще я люблю твого брата. На жаль…» — подумки додала, втім не наважилась сказати.

— Чого така сумна? — пролунало за спиною.

Перед нею з'явилася Маша — колега. Її нав'язливість останнім часом дратувала Аню. За час лікування плітки в офісі забулися, а створювати нові, через бесіди з «подругами», не хотілося.

— Я не сумна, — гостро відповіла, ховаючи телефон.

— А де твій хлопець? Той симпатичний поліціянт? — закурила сигарету, роздивляючись колегу.

— Він не мій хлопець. І взагалі, Машо, це не твоя справа! Не лізь до мене зі своїми допитами! Знайди іншу жертву для пліток.

— Ого, — здивувалася та, видихаючи дим. — Ти змінилася. Стала стервом. Молодець, вітаю!

Аня хмикнула, повертаючись у приміщення. Можливо, вона справді стала сильнішою. Тепер її не турбує чужа думка. Не турбує те, що подумають про неї інші.

День хилився до вечора. Повертаючись додому, придбала тістечка до кави й не швидкими кроками наближалась до будинку. Погода була прохолодною, але доволі затишною, щоб прогулюватися вулицею. Вітерець мовчав, а шум міста нагадував, що життя навкруги не припиняється.

Підходячи до під'їзду, зупинилася, коли в сумці заграла мелодія телефонного дзвінка. Номер невідомий. Цифри не українського оператора. Серце закалатало в грудях, наче тільки-но пробігла марафон. Це він!

— Алло? — тремтячими руками, піднесла телефон до вуха.

— Ань, це я. Зорян.

— Я здогадалась. Привіт! Як доїхав? — намагалася вирівняти дихання, щоб не виказати емоцій.

— Нормально все. Вже на місці.

— Тобі щось Соня сказала?

— Ні, а мала?

— Забудь, все добре, — присіла на лавку, пригадуючи той злощасний вечір, коли Зорян почув розмову з Сергієм.

— Як ти? — лагідно запитав.

— Маю бути погано? — саркастично промовила.

— Сподіваюся, що ні. Хотів з тобою поговорити…

— Говори, — обернулася на звук машини, що зупинилася біля тротуару.

Здивування та злість охопили миттєво. Сергій. Він вийшов з авто та підійшов до неї. Вона жестами показала, щоб мовчав і не заважав говорити телефоном.

«Як ти вчасно, капітане!» — роздратовано подумала, спостерігаючи за тим, як чоловік сідав на лавці навпроти.

— Ань… — Зоряна було майже не чути. — Мені шкода…

— Чого саме? — напружилася.

Сергій сидів мовчки, але поїдав її очима, вертячи в руках теку з папірцями. Вона дивилася на нього порожнім поглядом, немов і не бачила. Зараз головне, чи почує бажане від того, у кого закохалася.

— Мені шкода, що ми не поговорили раніше про твоє минуле.