Зоряна
- Вибачайте, любі, - моя камера була спрямована прямо на спідометр машини сусіда. Володя люб’язно зголосився мене підкинути до інституту, бо й сам їхав у той бік. – Часу зовсім немає. Ви ж пам’ятаєте, що сьогодні ввечері я буду на відкритті нового нічного клубу. Там я покажу вам все детальніше. Всьо, па і цьом, - я відключилась в сторіз і врешті змогла видихнути.
- Дякую, - швидко подивилася на хлопця, а потім повернулася до телефону, похапцем набираючи текст під світлиною, що її я робила вчора, – величезне, - все ще не підіймала очей від екрану.
- Прошу, - посміхнувся сусід. – Якщо я можу допомогти, то чому ні?
Я була вдячна Всесвіту, що мені на життєвому шляху траплялись такі класні люди.
- Якщо в тебе на вечір немає пари… ну а раптом ти не маєш, хоча навряд чи… - блакитні очі хлопця посміхалися, - я не проти знову бути «використаним».
Тут вже мені було не до жартів. Мене тільки що просто в очі назвали корисливою, а я… А зараз я дійсно такою була. Добиратися до інституту на тролейбусі, а потім на метро було дуже довго, тому я, не роздумуючи, згодилася на пропозицію сусіда. А тепер, виявляється, я «використовую».
- Дякую, в мене на вечір вже є пара, - збрехала я, навіть не почервонівши.
В інституті я всі пари думками була десь далеко від аудиторії. Постійно думала про Назара, хто б його побрав. І так мені весь ранок зіпсував, а ще й тепер вчитися не дає. Те, що я сама винна у своїй безсонній ночі, я відмовлялася приймати.
Після пар я скоро доїхала додому, навіть на заходячи в магазин за продуктами В холодильнику нічогісінько не було, тільки шматочок масла. Нічого, поїм в ресторані. День сьогодні видався божевільним. Спочатку пари, потім треба зустрітися з Назаром, потім повернутися додому, щоб перевдягтися, і вже тоді відправитися в нічний клуб, куди сьогодні були запрошені тільки блогери, що за гроші освітлюють такі події, та багатії, що не могли не бути присутніми у новому місці міста.
Забігши в квартиру, я кинула сумку на крісло і почала діставати сукню з шафи. Нафарбуюся потім. Спочатку вдягнусь, зроблю зачіску, а потім вже макіяж.
Сукня зовсім не хотіла мені піддаватися, мабуть, зачепившись за щось у шафі. Я зараз була збентежена і метушлива, тому зовсім не звернула на це увагу. Смикнула ще раз.
Трісь. І мене в руках знаходиться дорога дизайнерська річ з порваним боком.
Я кинула ганчірку на підлогу, сама сповзла туди і розридалася.
Скільки часу я сиділа, розмазуючи сльози по щоках, я не знаю. Мені давно треба було вже виходити, а я ще навіть невдягнена.
Досить, Зорько, не варте це твоїх сліз – ні сукня не варта, ні ситуація, ні Назар цей взагалі. Я намагалася заспокоїтися. Потрошку почало виходити.
А потім я плюнула. Піду як є. Ну то й що, що в вишуканий ресторан. Зрештою, це не мені ця зустріч потрібна.
Я відкрила Інсту і написала Назарові в директ, що я запізнююся. Взгалі-то я не мала такої звички запізнюватися на зустрічі. Я була пунктуальною аж до зубовного скреготіння. Може тому, що усі мої зустрічі були по роботі. Але зараз я не відчувала докорів сумління. До того ж на цю зустріч я йду вимушено, не зі своєї волі. Тому нехай почекає.
Але совість у мене все ж була, тому я викликала таксі, а не поїхала на метро. За сорок хвилин я вже була на місці і заходила у величезні пафосні двері ресторану.
Хостес на вході подивилася на мене великими очима, ніби кажучи, до нас у такому вигляді не можна. Але я навіть не стала чекати, поки вона мені щось реально скаже, а швиденько просковзнула в зал.
- Вибачте, а Ви куди? – запитала мене збентежена офіціантка, яку я зустріла по дорозі.
- Сюди, - я вказала рукою на столик біля вікна, за яким не відриваючи погляду від телефону сидів Назар.
- Ага, - буркнув той. Аж потім схаменувся і підняв свої бездонні карі очі. – Вибач, я тут знайому чекаю. Давай іншого разу, - він відмахнувся від мене, як від чергової своєї залицяльниці, і знову пропав у телефоні.
Я жбурнула сумку на сусідній стілець і присіла. Мовчки дивилася на хлопця, який, відчувши мій погляд, знову підняв на мене свої вири.
- Я, здається, все пояснив, - м’яко сказав хлопець.
- Привіт, я Зоряна. Ти на мене чекаєш, - я аж посміхнулася від його збентеженого вигляду.
- Не вірю, - помахав головою Назар. – Ти - це не вона.
- Я - це я, - зітхнула я. – Давай доведу, - дістала телефон, мовчки сфотографувала меню на столі. В кадр до речі попала рука Назара. – Як підписати?
- Кохання на десерт, - автоматично та все ще не вірячи відповів Назар.
Я підписала фото і виклала його у мережу. Зразу ж посипалися десятки лайків і коментарів.
- Тепер віриш? – я очікувала відповіді.
Хлопець заліз в Інстаграм і без слів шоковано дивився на мою нову світлину. Потім перевів погляд на мене, відкрив попереднє фото, на якому було чітко видно моє обличчя, знов кинув оком на мене.
- Як це може бути? – дивувався він.
Я мовчки знизала плечима.
- Запитання до природи. Або до моїх батьків, - мене почала нервувати вся ця ситуація. Я сюди не зовнішність свою обговорювати приїхала. – Кажи вже, що тобі від мене треба. Тому що у мене дуже мало часу. У мене ще зустріч є.
Назар відкрив рота, а потім знову закрив, все ще не вірячи, що перед ним зірка Інстаграму.
- Назаре, я реально не маю часу, - дратувалася я. – Якщо це все, то я пішла, - я почала підводитися з місця.
- Стій, - сказав мені хлопець. – Зараз розкажу.
#3593 в Любовні романи
#1667 в Сучасний любовний роман
#978 в Жіночий роман
сильні почуття, кохання не купити, бідна дівчина і багатий хлопець
Відредаговано: 28.01.2021