Розділ 1

Зоряна
 

«Мордашка нічого, але бампер треба підкачати» - я в третій раз перечитувала отриманий в директ месседж, не вірячи своїм очам.

Взагалі-то я не читаю директ-повідомлення, окрім рекламних, звісно. Але цей нік мені був дуже знайомий, тому рука сама потяглася, щоби відкрити його. Це, навіть, був не зовсім нік, так, скорочення від імені та прізвища. За цим лаконічним naz_ost ховався Назар Остапчук, відомий мажор, але ще більш відомий бабій.

«Цікаво, як він взагалі на мене вийшов?» - подумала я, продивляючись його підписки. Раптом мої брови полізли вгору, бо серед невеликої кількості тих, за ким стежив цей красень, також була і я – zorya_muz.

Я ще трохи погортала його світлини, а потім вимкнула екран. Часу немає, на нього заглядатися. Мені ще треба зробити пару фото з рекламними коштовностями для завтрашнього свята, потім поїхати в зал, а вже після цього вивчити пару конспектів.

Швидко нафарбувавшись, я вдягла гарну довгу сукню, що мерехтіла у сяйві софітів, виставила потрібне світло, поставила фотоапарат на таймер і зайняла вигідну позу.

Цілу годину намагалася зробити фото, яке б мені сподобалося, але нервувала і постійно усе переробляла. От же цей Назар! Зміг зіпсувати мені настрій, навіть знаходячись дуже далеко від мене. Я тепер весь час думала про те, як стати до камери потрібним боком, щоб мій «непідкачаний бампер» не було помітно. Це дуже заважало. Мій напружений вигляд зразу ж передавався на світлині.

В кінці кінців я психанула і пішла змивати косметику. Дякуючи Богу, у мене була така зовнішність, що я з косметикою і я без неї – це дві різні людини. Тому я могла не переживати, що мене будуть переслідувати натовпи прихильників з мого мільйона підписників у Інстаграм. У спортзал або в інститут я завжди ходила ненафарбованою. Макіяж наносила тільки тоді, коли робила фото або відео для Інсти, або ж була присутня на усіляких рекламних заходах.

Одягнувшись у свій улюблений кежуал, я взяла ключі та спортивну сумку і вийшла з квартири. Добиратися до спортзалу мені треба було пару зупинок тролейбусом, але я віддавала перевагу пішій прогулянці. Я і так занадто багато часу проводжу у приміщенні, тому гріх було б нехтувати такою можливістю побачити людей наживо, а не на екрані телефону, та зайвий раз розігріти застиглі м’язи.

Щедре осіннє сонце яскраво заливало вулицю, пробиваючись через густе жовто-червоне листя дерев. Ніби якийсь невідомий художник несвідомо зробив декілька мальовничих мазків, що враз змінили усе оточуюче середовище.

Повз мене проходили люди, які не мали жодного уявлення, що зараз тут на вулиці поряд із ними знаходиться улюблениця цілої величезної діджитальної юрби. Бабусі пленталися з магазинів, мами з візочками каталися біля дитячих майданчиків, коти вмивали свої різнокольорові лапи. Я ловила цей настрій і жадібно вбирала його в себе.

Осінь мені подобалася. Та навіть більше – я обожнювала осінь!

В залі я викладалася на повну. Так сильно зачепили мене слова Назара, що я зробила навіть більше вправ на п’яту точку, ніж робила завжди. Ну, то й нічого, що тепер трошки болить, значить, дійсно, не так вже і нормально у мене там.

Гарна зовнішність була єдиним, що я мала в житті. У мене не було розкішного будинку, заможних батьків чи багатого хлопця, щоб ні про що у житті не думати. Усе, що я мала, я заробила сама. «Кривляючись перед камерою» - як сказав би мій тато, який геть не розумів ані моїх зусиль, ані моєї роботи. Але я розуміла задля чого я все це роблю - я збирала собі на навчання. Я хотіла б навчатися закордоном, у з дитинства омріяній Англії. Тому і бралася за усі рекламні контракти, що не суперечили здоровому глузду або моїм життєвим принципам.

І саме з тієї ж причини, з’їхавши від батьків, я залишалася жити у бабусиній однокімнатній квартирі, один куток якої був переобладнаний у «яскраву кімнату Інста-Барбі», як мене позаочі називали. Я, дівчина з мільйоном підписників у Інстаграмі, жила на третьому поверсі звичайної пятиповерхівки в одному зі спальних районів.

Машини у мене не було, але був небідний сусід на пару років старший за мене, який неясно з яких причин усе ще продовжував жити у нашому будинку. У нього був розкішний білий позашляховик, біля якого він час від часу дозволяв мені робити такі потрібні для моїх підписників селфі.

Ось такою була моя реальність.

Подруг я не мала. Спілкувалася тільки з одногрупниками в інституті. Тому моє життя більше нагадувало життя відлюдника. Але я до такого звикла. І мене це повністю влаштовувало.

Головне, що у мене була мета, і я до неї невпинно йшла.

Скінчивши тортури у спортзалі, я нарешті повернулася додому. Вже роззуваючись, я почула звук сповіщення, але не звернула на це жодної уваги. Мені треба в душ, а потім ще погортати конспекти.

Клацнула електричний чайник, який встигне нагрітися, доки я покупаюся, і попленталася у ванну кімнату. Наскоро сполоснулася, заварила каву з молоком та дістала зошити.

Гортаючи економіку, я згадала про повідомлення, яке прийшло мені раніше. Взяла у руки телефон, відкрила Інстаграм. Як завжди купа лайків, два десятки повідомлень у директ, одне з яких заставило моє серце прискорено битися.

«Давай зустрінемось» - написав мені naz_ost.