Розділ 2

Інна

Кваплячись, я вийшла з будівлі, в якій почала працювати взимку. До речі, працювала я в «Нью-Йорк Таймс». Сильно? Можливо. Я тепер Нельсон, тому переді мною відкривалися будь-які двері. Щоправда, в газету мене взяли скоріш через ім’я мого чоловіка, оскільки я лише завершила навчання, а без досвіду в Нью-Йорку потрапити на гарну роботу… Ага, смішно та нереально. Втім, я відмовилась від високої посади, бо хотіла власними силами підійматися вгору. Ну майже власними. Поки що мене влаштовувала посада асистента редактора, а далі буде видно.

Поверталась додому пішки, щоправда, треба було йти не один квартал, але я звикла. Постійна присутність Джона за спиною трохи набридала, та і як би це виглядало у редакції? Ні, саме там я хотіла бути звичайною людиною, хоча розуміла, що з моїм чоловіком це лише мрії.

Марк, зазвичай, повертався досить пізно, тому додому я квапилась лише до своєї квіточки, яка весь цей час проводила з Донною. Вона категорично була проти няні, а сидіти з онучкою — це як друге дихання для неї. Я чудово розуміла, що поява Емілії для Донни зіграла важливу роль, беручи до уваги втрату її доньки. Тому я тільки раділа з того, що наша донечка зростала в колі рідних.

По своїй звичці, я знову забігла в «МакДональдз» за капучино. Вранці Марк мене потішив ним, але запашний напій вдень після роботи вже як ритуал для мене. Надворі був квітень, але сьогодні було досить прохолодно, мабуть, через циклон.

— Вітаю, місіс Нельсон, — як завжди привітався Гаррі, відчинивши мені двері.

— Вітаю, Гаррі.

Дуже легко бути ввічливою з такими людьми, як він. Не змушуєш себе стати кимось іншим, залишаючись собою справжньою.

— Мої вітання міс Емілії.

Додав він слідом, перед тим, як двері зачинились.

— Неодмінно! Дякую.

Ліфт знову видав мою появу, тож щойно двері відчинились до мене вже бігла моя квіточка.

— Матусю!

За що я любила першочергово повертатись додому, то це за ось цю усмішку та простягнуті до мене долоньки. Підхопила донечку на руки та, як завжди, розцілувала.

— Як ти, моя мила? Я сумувала за тобою, — воркувала їй на вушко, притуляючи до себе.

— Я теж дуже сумувала, — чесно зізналася вона. — І за татком сумую… 

— Ну потерпи трішечки, моя радість, татко ще працює, ти ж знаєш.

Тримаючи доньку на руках, я пройшла до кухні звідки доносився приємний аромат.

— Донно, я є! Не стомились ще?

Вона саме готувала щось дуже апетитне, бо запах був дивовижним.

— Зовсім ні, люба. Ось, Емма зробила замовлення на млинці, майже виконано.

Донна радісно засміялась, витираючи руки в рушник. Ніколи б раніше не подумала, що така жінка, як вона, стоятиме на нашій кухні та готуватиме смаколики для моєї дитини. Вже вкотре я дивувалась цій сім’ї аж так вони не схожі на той стереотип, по якому я поділяла людей раніше.

— Я вам так вдячна… Навіть не знаю, що б робила без вас.

Підійшла до Донни та обійняла її. Вона завжди відповідала мені з теплом моєї мами, за якою я неабияк сумувала. Втім, тішило те, що ми могли спілкуватись телефоном, відправляла їм повідомлення з фото онучки. Нові технології розчиняли мій сум, хоча й не заміняли рідних. Але я вдячна і за цю можливість.

— Без «тебе», люба. Вже який рік я наголошую тобі на цьому.

— Мені дійсно незручно, Донно… 

— Нічого більше не кажи. Ти моя донька, а не просто дружина мого сина. Тож, гадаю, вже давно час переступити через це.

Вміла ж вона переконувати. Дивовижна жінка.

— Матусю, нумо пити чай! — пролунав дзвіночок збоку.

— Так, моя люба.

Ми поквапилися приготувати чай та ласували Дониними млинцями. Емілія з захопленням ділилась враженнями за проведений з бабусею час, це було загальним правилом: вона розповідала про свій день, я про свій, а Донні без варіантів залишалося вислуховувати нас. Зазвичай, таке чаювання в нас тривало біля години, потім Донна поверталась додому і ми удвох чекали на Маркове повернення. 

В садочок Емілія не ходила оскільки вона була двомовною дитиною, тому розмовляти почала лише на початку цього року. Вона чудово володіла англійською та українською, хоча напочатку українську вона лише розуміла, але відповідала англійською. Та вже навесні вона почала мене дивувати відповідаючи українською, адже вдома я спілкувалась виключно рідною мовою. Мабуть, не стільки, щоб дитину навчити мови, а скоріш, щоб самій не забути її. Дуже боялась цього, бо вважала, що саме мова ідентифікувала мене, як українку, де б я не жила. Тому, коли ми залишалися наодинці, то спілкувалися виключно українською.

Взагалі я помітила, що бути матір’ю білінгва досить особливо, мабуть, через те, що моя дитина була саме такою. Бачила неймовірний розвиток своєї квіточки, її емоції, сприймання світу та взаємодія з ним. Чотири роки їй виповниться лише в листопаді, та лише за чотири місяці вона почала гарно розмовляти, що українською, що англійською. Слова чіткі, не ламані, неймовірно швидко засвоювала нові й двома мовами. В українській діаспорі я придбала абетку та інші потрібні речі для дитини й ми щовечора, до Маркового повернення читали українські казки, які вона одразу ж розповідала мені англійською.