Розділ 1

Марк

Ми — сім’я… Мій світ став досконалим разом з нею. 

Сьогодні я прокинувся досить несподівано, але, як завжди, щасливим лише від того, що поряд лежала кохана дружина — знахідка всього мого життя. Майже весь час, що ми провели у Нассау, все було ідеально — лише я та Інна, жодних турбот та папараці, оскільки ми були на моїй приватній віллі. Вже нашій. Досі ніяк не міг звикнутись з цією думкою. Більше ніщо нас не обмежувало, не стримувало, так само як і не було жодних рамок між нами. Усвідомлення, що ми тепер сім’я, відкрило переді мною новий світ. Як я тоді думав… 

Було досить рано, сонце ледь почало вкривати узбережжя своїм промінням, як Інна зірвалась з ліжка і кудись побігла. Я ледь розплющив очі, спросоння не надавши цьому жодного значення. Звісно, я намагався зрозуміти, що коїлося, але сон був сильнішим. Спершу так і подумав, що то мені наснилось. Та щойно я спробував знову заснути, як почув її важке дихання і незрозумілі звуки із вбиральні. 

Зіскочивши з ліжка, я кулею кинувся до неї. Інна безсило сиділа біля унітаза, підперши голову руками. 

— Життя моє, що сталось? — запитав схвильовано і сів поруч, обійнявши за плечі. Відчув, як її тіло тремтіло під моїми руками.

Спершу вона лише мотнула головою, а вже потім змогла важко вимовити:

— Нудить… Наче хто намагається вивернути мене навиворіт… 

І знову відсторонилася, схилившись над унітазом.

— Я зараз, мила… 

Підвівся на ноги й побіг за телефоном. Набирав номер знайомого тут лікаря. Розумів, що пора занадто рання для дзвінків, але все ж чекав доки той візьме слухавку.

— Так… — почув млявий та дещо роздратований голос після хтозна-якого гудка. — Марку… Хто ж телефонує о такій годині? Я все розумію, але ж май хоч трохи совісті.

— Вибач, Дейве, та в мене тут дружині погано. Чекати доки ти прокинешся не було часу. 

Почув, як десь біля нього заговорила жінка, певно, теж щаслива за такий ранній дзвінок. 

Нічого більше не розпитуючи, Дейв запевнив, що скоро буде. Тож я повернувся до Інни, яка й досі залишалась на своєму місці. Більше ніби не блювала, але виглядала паршиво, бо бачив, як тіло досі дрижало. Змочив рушника та сів поряд, витираючи її обличчя.

— Ти як? — запитав скоріш машинально, бо й так зрозуміло, що їй було погано. — Ходімо в ліжко, ти вся тремтиш… 

— Наче всі сили забрали… — ледве промовила вона, але протягнула до мене руку. 

Поцілувавши Інну у скроню, підхопив її на руки та підвівся. Ніс дружину досить обережно, немов вона зараз була зовсім крихкою, але весь шлях мене бентежив її вигляд: змарніла та бліда попри легку засмагу. Ввечері ми були в ресторані, та навряд чи кухар щось не те приготував, бо ми не вперше там харчувалися, але розберусь з ними згодом. Вклав кохану на подушки та вкрив ковдрою. Важко бачити її такою, а самого, наче щось шматувало зсередини з кожним новим стогоном.

Поцілувавши її в чоло, я підвівся та пішов на кухню. Наповнив склянку водою, вижавши в неї кілька крапель лимона. Хоча я й гадки не мав чим і як саме їй допомогти. Мама іноді робила так в дитинстві, коли мене нудило. А тепер вперше почувався так по-дурному.

— Люба, — прошепотів я, повернувшись. Сів біля неї та допоміг піднятись. — Ось, випий.

Вона важко відірвалась від подушки та взяла тремтячими руками склянку. Зробила кілька ковтків і хотіла вже повернути воду, але я змусив випити все. Моя дівчинка. Нахилився до неї, загрібаючи в обійми.

Почув дзвінок у двері, а трохи згодом стук в кімнату, після якого з-за дверей заглянула Люсіль, яка довгий час доглядала за віллою. 

— Прийшов містер Розетті… 

Я кивнув, щоб заходив. 

Дейв зайшов майже одразу і поквапився до Інни. Я підвівся, щоб не заважати, та дивився, як він впевнено торкався її чола, потім заглядав в очі, щоправда, не знав, що там хотів побачити.

— Давно це триває? — запитав Дейв, уважно вдивляючись в її обличчя. 

— Сьогодні… — ледь вимовила вона, ковтаючи слину. — А ні, ще трохи вчора під час вечері… 

Я нахмурився.

— Чому не сказала, що тобі було погано? 

Намагався бути якомога ніжним, бо розумів, що вона захворіла.

— Думала пройде… 

Глянув на Дейва, який знов уважно роздивлявся Інну, навіть здалось, що він посміхнувся.

— Мушу запитати, — поцікавився він, — затримка, як довго в тебе?

Не зрозумів. Уважно подивився на Дейва, а потім на Інну, яка змінилась на лиці. Здалось, що здивувалась і розгубилась водночас.

— В лютому не було… — почулись тихі слова і вже бачив, як її очі округлилися.

— Дейв? — звернувся до нього, щоб пояснив. 

Хоча в цей час починали роїтися різні думки, адже я був не настільки далекий. Вже розумів, але ніби хотів підтвердження, від якого серце от-от ладне було вистрибнути з грудей.

— Тобто, — почав Дейв, посміхаючись, — принаймні від березня ти не помітив, що її груди почали збільшуватись?