Частина 4. Ніколь

   Ще здалеку, щойно ступивши на територію студентської парковки, помічаю машину Нікіти. Серце починає шалено калатати, а ноги стають ніби ватні. Сотні думок починають роїтися в голові, підкидаючи варіанти нашої з Ніком зустрічі. Як мені з ним поводитись? Що казати? Той поцілунок в автобусі тепер тут, посеред звичних студентських реалій, здається якимсь фантастичним сном, який я сама собі вигадала. Що як Нік буде соромитись моєї компанії після усіх тих фото та відео в чаті? Що як він не має ніяких серйозних намірів щодо мене? Що як…?

  До BMW Нікіти мені залишається подолати всього два ряди машин. Помічаю, як двері його позашляховика відчиняються, змушуючи моє серце ще дужче битися в грудях. Роблю кілька кроків назустріч, але прямо переді мною відчиняються двері іще однієї машини, перешкоджаючи шлях.

- Привіт, кралечко, - посміхається високий білявий юнак, вилізаючи з автомобіля.

- Вибач, але ти не міг би мене пропустити? - вказую на його двері, які перекрили прохід.

- Це ж ти та сама красуня із чату? – не відступається незнайомець, пропускаючи повз вуха моє прохання. Чудово, така популярність – саме те, про що я завжди «мріяла».

  Нічого йому не відповідаю, а роблю крок назад, маючи намір обійти машину з іншого боку. Та хлопчина виявляється настирним, він зачиняє двері, обходить свою машину спереду та знов перешкоджає мені шлях.

- Чого тобі? – починаю нервувати.

- Просто хотів познайомитись, - всміхається блондин, і саме в цей момент на його плече лягає знайома мені рука.

- Друже, якісь проблеми? – лунає глибокий гортанний голос позаду незнайомця, і той обертається.

- О, Нікітос, здоров! – широко посміхається хлопець. – Та я тут знайомлюся з дівчинкою.

  Втягую голову в плечі, почуваючись дуже незручно.

- А! То я вас познайомлю, - каже Нік усміхаючись, а тоді бере мене за руку та власницьки притягує до себе, притискаючи спиною до своїх грудей. – Цю дівчинку звати Ніка, і вона зі мною.

  Спостерігаю, як незнайомий хлопчина тушується, коли до нього доходить, що саме Нік має на увазі. Він спантеличено чухає потилицю, а тоді зніяковіло посміхається.

- Приємно познайомитись, Ніко. Я – Макс, - каже він. - Гарного вам дня, народ, - розвертається та йде назад до своєї машини.

  Нік розслабляється та випускає мене з обіймів. Розвертаюсь обличчям до нього, але досі соромлюсь дивитися йому в очі.

- Все гаразд, крихітко? – м’яко запитує Нік, ніжно здіймаючи за підборіддя моє обличчя.

- Угу, - всміхаюся, дивлячись йому в очі. Такі гарні зелені очі. Бачу в них суміш із ніжності та занепокоєння.

  Здається, за ці два дні, що ми не бачилися, Нік став ще красивішим. Чи то може, мої почуття до нього стали сильнішими?

- Він тебе не образив? - мій рятівник вказує кивком голови на машину Макса.

- Ні, все гаразд. Просто моя «популярність» в студентському чаті дається взнаки, - нервово сміюсь я.

- Тебе більше ніхто не потурбує, обіцяю, - Нік бере мене за руку та міцно її стискає. – Ходімо.

  Ми йдемо в бік головного корпусу, тримаючись за руки та збираючи на своєму шляху зацікавлені погляди студентів. Я, звичайно, очікувала, що після всього доведеться зіткнутися з нездоровим інтересом оточуючих до своєї персони, але аж ніяк не думала, що все буде саме так, і що інтерес буде подвійним. Нік має намір провести мене до аудиторії, і я через це починаю відчувати мандраж. Мимоволі хочеться висмикнути руку та втекти, сховатися, або стати невидимою. Будь-який з цих варіантів зараз би підійшов. Але Нік, мов відчувши мій стан, зупиняється, стає навпроти та бере у долоні моє обличчя.

- Тобі доведеться звикнути до їхньої уваги. Тому що тепер ти зі мною, і я хочу, щоб кожен із них про це знав.

  Я не знаходжу слів, а лиш розгублено кліпаю своїми підфарбованими віями.

- Яка ж ти в мене красива, Ніколь, - тихо шепоче Нікіта, всміхаючись. І всі мої сумніви, всі мої переживання вмить випаровуються. Я ладна погодитися на що завгодно, тільки б він завжди ось так закохано на мене дивився. Посміхаюсь йому у відповідь, і ми продовжуємо свій шлях коридором.