Розділ 1

Глорія

— Але це безвідповідально! — мама який раз намагалась відмовити від подорожі, та вкотре я намагалась делікатно їй заперечити.

— Мамо, я планувала цю подорож понад місяць і не буду знову змінювати плани, бо ви досі намагаєтеся звести мене з Кевіном.

Як би я не намагалась себе стримувати, але переконати мою маму завжди було майже нереально. Хіба що тату це вдавалось досить добре. Нехай одружують Дейтона! Але ж для нього наречена має бути найліпша і з найкращої родини, а для мене підійде і Кевін! Ну звісно! Я не винна, що народилась на світ на кілька хвилин раніше нього, адже первістком чекали саме сина, а не мене.

— Глоріє, потім буде пізно!

— Ну і нехай, мамо. Корабель вже відпливає, тому мені ніколи. Бувай.

Поки вона не поновила розмову я завершила дзвінок, намагаючись однією рукою заховати телефон у сумочку, а іншою тягнути за собою валізу. Та коли хтось збоку штурхнув мене, він полетів на палубу, спинившись з глухим стукотом.

— Обережніше! — гримнула я до когось і присіла за телефоном, який хтось одразу ж ногою відфутболив ще далі. — Ей!

Та що ж за день такий?! Поквапившись до телефону, я встигла помітити міцну долоню, яка торкнулась його, адже він спинився біля блискучих черевиків. Підвівши погляд, я зустрілась із глибокою блакитною безоднею. Здається, навіть була причарована ним. Чоловік простягнув мені телефон, супроводжуючи крижаним поглядом, ніби перед ним було порожнє місце. 

— Можна? — запитала якось невпевнено, простягнувши до нього руку.

На щастя чоловік лише зважив мене поглядом і без жодних емоцій віддав гаджет.

— Дякую, сер.

Не дочікуючись нічого особливого, я поквапилась шукати свою каюту. Хотілося якнайшвидше сховатися від спеки, яку не розганяв навіть вітер. Показала свій  квиток жінці з бейджем, а та ще й не почула запитання, як вказала мені до ліфта. 

— Вам на дванадцяту палубу, міс. Каюта «12268». 

Посміхнулась із чималою витримкою, враховуючи загальну кількість пасажирів на лайнері. Не кваплячись підійшла до ліфта, ставши в чергу. Знову пролунав дзвінок. Діставши телефон, побачила номер батька. Вимушено закотила очі. Якщо вже дзвонить, то мама напевне доклала йому про мою подорож.

— Так, тату…

— Глоріє, що ти коїш?! — стурбовано почав він, не давши анінайменшої змоги щось пояснити. — Ми ж просили тебе про вечерю, доню. Люди чекатимуть…

— Тату, будь ласка, почуй мене хоч раз…

— Ні. Я завжди намагався тебе чути, але ти постійно те й робиш, що все, аби не по-нашому. 

— Але тату…

— Глоріє. Вороття нема, тож відпочинь, але по поверненню ти мусиш зустрітися з Кевіном і визначити дату весілля!

— Але…

І він просто вимкнув. Ніколи не могла зрозуміти, що з ними не так… Чому, маючи двох дітей, в батьків було таке разюче ставлення до нас? 

— Міс, ви йдете? — почула я голос якоїсь жіночки позаду.

— О, так. Перепрошую.

Потягнула валізу і слідом за усіма пройшла всередину. На дванадцятій палубі вийшла лише я, проштовхуючись крізь еліту, яка напевне прямувала ще вище. На щастя, хоч каюта була неподалік від ліфта. Невеличка, але саме для мого спокійного відпочинку. Підійшовши до просторого ліжка, я безсило впала на нього і заплющила очі. Ще якби «Симфонія» розгойдувалась, як менші судна, то взагалі ладна була б розтанути. Все життя любила кораблі, а як я плакала, коли вкотре передивлялась «Титаніка»! Нехай я дивакувата для батьків і брата, можливо, навіть для подруг, але я б жила тут вічно. Та батько не оплачуватиме цієї забаганки. Я не Дейтон.

Непомітно я задрімала, так і не розібравши речі. Прокинулась лише ближче до вечора. Прийнявши душ, привела себе у відповідний вигляд, адже мусила відпочити, як справжня донька Брендона Везерлі. Висушила волосся, нафарбувалась без маминого контролю, одягнула кремову коктейльну сукню з оголеною спиною. Розріз на стегні, вперше не буде викликати в мами обурення. Взагалі, якби її воля, то мене б одягнули в паранджу, а все задля вдалого шлюбу з Кевіном Франкліном. Хоч би раз запитали, чи хотіла я цього… Бризнувши парфуму на шию і кілька крапель на зап'ястки, розтерла їх та вирівнялась. Підхопила клатч і пішла… Щоправда, не знала куди саме. Підійшла до ліфта і деякий час зважувалась, на яку кнопку натиснути. Заплющивши очі, натиснула навмання. 

«17». Навіть розгубилась. Але ліфт поїхав і відступати вже не було куди. Невпевненими кроками пішла у напрямку ресторану, чудово розуміючи, що списані після вечері кошти, батько ще довго мені пригадуватиме. Але так захотів випадок. Знайшла вільний столик в куточку ресторану і до мене одразу ж підійшов офіціант, яскраво всміхаючись. 

— Можу порадити вам нашу фірмову страву…

— А можна мені лише щось легке? І десерт? — поквапилась я висловити своє бажання. Порад вистачило від батьків і брата. Хлопець кліпнув кілька разів очима, але всміхнуся і кивнув головою, залишивши мене.

Так, можливо я й хвилювалась. Бо вкрай рідко мені вдавалось вислизнути якнайдалі від батьків і провести бодай тиждень без їхніх нотацій, а тут аж два. Навіть мобільний залишила в каюті, бо була більше ніж впевнена, що дзвонитимуть. Втім, коли офіціант повернувся з моєю вечерею, я дещо здивувалась, коли він поставив переді мною ще й келих, в який налив червоного вина.