Розділ 49

Після повернення частини спогадів Аввадон сильно змінився.

Я помічала це все.

Він не жартував зі мною, поводився дивно.

— Аввадон, що в біса відбувається? — запитала в нього я.

— Ти про що? — поцікавився він.

— Що з тобою? — прошепотіла я.

— Нічого, — відповів холодно він.

— Я не буду наполягати, але розкажи, — попросила його я.

Аввадон мовчав та не бажав, мені нічого розказувати.

Що в біса він приховує.

Я не знала куди він їхав, але навіть не хотіла, нічого в нього запитувати.

Ми приїхали до дивної старої бетонної споруди, розмальованим яскравими графіті.

— Де ми? — запитала здивовано я.

— Це стара військова база, — розказав спокійно він, — Вінтерроуз має ховатись тут.

— Що ми будемо робити тут? — поцікавилась я, поглядаючи на споруду.

Аввадон замислився на мить, оглядаючи все довкола.

— Ми маємо знайти спосіб проникнути всередину і знайти його, — пояснив він.

— А якщо він вже чекає на нас? — запитала я, відчуваючи тривогу.

Аввадон зітхнув і поглянув на мене.

— Тоді нам доведеться діяти швидко та рішуче. Ми не можемо допустити, щоб він уникнув нас, — відповів він.

Ми вийшли з машини та підійшли до великих металевих воріт бази. Вони були зачинені, але це не зупинило Аввадона. Він швидко витягнув з кишені маленький електронний пристрій та розпочав злом замка.

Я залишалася поруч, стежачи за всім.

Через декілька хвилин, поки Аввадон не відкрив ворота. Ми швидко увійшли всередину.

— Як думаєш, де знаходиться Вінтерроуз? — поцікавилась в нього я.

— Він тут, — сказав тихо Аввадон.

Він передав мені пістолет та продовжив.

— Тут я ще хтось, — прошепотів тихо він.

Він зупинив мене рукою та опустив погляд на мене.

— Що таке? — запитала в нього я.

— Не знаю, — промовив він та взяв мене за руку.

Ми швидко пройшли дивним шляхом до другого поверху якогось залу.

Серед нього на стільці сидів мій батько.

— Вітаю, Ексенайт, — промовив він розвівши руки.

— Вітаю, татусю, — відповіла йому я та усміхнулась, після чого перевела погляд на Аввадона, —  знаєш здається нам з батьками не пощастило.

— Ви хотіли вбити Пандору? — запитав спокійно Вінтерроуз.

— І що? — твердо відповів він.

— Ви хотіли її вбити! — прокричав він.

Я залишалась спокійною, але те що він робив мій батько я була дещо наляканою.

— Ви хотіли вбити мою дочку! — кричав далі він.

— Я також твоя дочка! — відповіла йому я.

— Ти лиш її заміна, — шипів незадоволено він.

— Це ти вбив Пандору! — вигукнула я, — це ти виготовив бомбу!

— І! — закричав незадоволено він, — Я вдосконалив її!

— Вона вже не твоя дочка, вони лиш робот, — сказав він з гордістю.

— Вона була людиною! — заперечила я.

— Але тепер вона лиш зброя, бездоганний інструмент для вбивства, — говорив з захопленням він.

— Ти не можеш це робити, Вінтерроуз, ти збожеволів! — закричала я, відчуваючи, як трясуться мої руки.

— Це лише еволюція, Ексенайт. Ми просто переводимо їх на новий рівень, — відповів він, зберігаючи спокій.

Аввадон стояв поруч, мовчки спостерігаючи за нами.

— Ти більше не мій батько, ти зрадник і маніяк! — крикнула я, не стримуючи свого гніву.

Вінтерроуз піднявся зі стільця і наблизився до нас.

— Ти не розумієш, Ексенайт. Це майбутнє. Це технологічний прогрес, — розказав він.

— Ти — монстр, Вінтерроуз. Ти втратив свою людяність, як і вся ця технологія, — відповіла я, відверто дивлячись йому в очі.

— Ти виросла, Ексенайт. Ти змінилася, — промовив він, мовчки відступаючи.

Аввадон підійшов до мене і взяв за руку.

— Підемо, Ексенайт, — сказав Аввадон.

— Ви думаєте, що я дам вам так просто піти? — запитав Вінтерроуз, стоячи на місці зі складеними руками.

Я відчувала, як моє серце б’ється в грудях, але відмінно розуміла, що нам треба втекти з цього місця, якомога швидше.

— Ми підемо, Вінтерроуз, і ти не зможеш нас зупинити, — сказав Аввадон.

Вінтерроуз насупив брови та відступив кілька кроків назад.

— Ви обидва вже зрадили мене, — сказав він з гнівом. — І я не дам вам втекти.

Запанувала тиша.

— Пандора! — закричав він.

З тіні почала виходити жіноча фігура обмотана бинтами. Це була вона.

Що в біса з нею сталось?

На її обличчі були жахливі виразки, так-сяк оброблені різними ліками.

— Твою ж материнську плату, — прошипіла перелякано я.

— Пандора? Що з тобою сталося? — закричала я.

Її очі зустрілися з моїми, і вони були наче зі скла, наче не розуміючи моїх слів. Вона мовчки підійшла до Вінтерроуза і стала поруч з ним.

— Це вже не Пандора, — промовив Вінтерроуз.

— Це все твоя вина, Вінтерроуз, ти зробив її такою! — кричала я, відчуваючи, як  сльози текли по моїх щоках.

Аввадон затиснув мою руку та тихо промовив:

— Ми повинні забиратись звідси, — наказав він.