Розділ 3

Піднявши погляд я помітила що все знову стало червоним. Біля обличчя лікаря з’явилась табличка з його фотографією та нарисом «Далас Джонс. 39 років. Найманець. Ціна за голову 300000 юнітів». Дивно, подумала я після чого заговорила.

— Я можу з’їздити до себе? — запитала спокійно я.

— Ну, звісно. Ви вже пережили досить сьогоднішньої ночі, — відповів лікар, виглядаючи здивовано.

Я покинула лікарню і вирушила в темряву нічного міста. Мій розум був переповнений питаннями і роздумами. Проект Завіт, нейрочіпи, загадкова Персефона — всі ці складові гри створювали пазл, який мені доведеться скласти.

Під час їзди додому мої думки шукали логічні зв'язки між усіма цими елементами. Що за Проект Завіт, і чому вони переслідують Рояла? Як пов'язана загадкова жінка з інформацією про нейрочіпи? І найголовніше, як я можу врятувати Рояла від цієї загрози? В іншому випадку я не отримаю свої гроші.

По поверненню до своєї квартири я вирішила розпочати розслідування. Сівши за комп'ютер, я ввімкнула його і почала шукати інформацію про Проект Завіт. Перш ніж довести свою місію до кінця, мені потрібно було з'ясувати, з ким я маю справу. Переглядаючи новини, форуми та бази даних, я поступово збирала розрізнені крапки інформації. 

Проект Завіт виявився колись секретною організацією, що займається дослідженням та розробкою біологічної зброї, яких задеанонили 17 років тому. Щодо нейрочіпів, я виявила, що це останнє слово в області технологій імплантів. Вони були створені для поліпшення роботи мозку та здоров'я людини. 

Закінчивши з всім я знову відкрила панель керування. Все нормально, здається. Я взяла рюкзак і закинула всередину ствол. Швидко повернувшись до лікарні я втомлено заснула на диванчику в палаті Рояла.

Коли я проснулась під ранок я з здивуванням помітила що йому стало краще. Показники були майже в нормі. Значить скоро він мені заплатить і я вилізу з цієї авантюри. Він теж здається прийшов до тями і виглядав стомленим. Він жестом руки наче покликав мене і я поспішно підбігла до нього. Я не чула що він говорить, але миттю передав мені карту пам’яті.

— Збережи це, — попросив він.

— Ок, — відповіла спокійно я, — рахунки вже вислала. Я тут не благодійністю займаюсь.

Він посміхнувся слабенько, якщо це взагалі можна було назвати посмішкою в його стані. Я подивилася на карту пам’яті, утримуючи її в руках, і знову виникло безліч питань.

— Що на цій карті? — запитала я, збираючись дізнатися більше про те, що тут відбувається.

— Інформація про Проект Завіт. Це ключ до розгадки, — сказав Роял, витрачаючи залишки своїх сил на ці слова..

Майже відразу всередину ввійшла молода медсестра. В неї було коротке світле волосся і яскраво червоні, через імпланти очі. Вона була одягнута в білий халат. Біля неї миттю з’явився напис: «Холі Ноу. 29 років. Інформація відсутня». 

— Краще залиште його на трохи, — запропонувала спокійно жінка.

— Добре, — прошепотіла я та пішла за нею.

— У цього є ще хтось? — запитала вона.

— Ні, — відповіла спокійно я, — дівчина в коханця, більше про нього не знаю.

— В нього пуста мед. карта, — відповіла дівчина.

— Ну, не дивно. В базах все пусто, — сказала я.

— Я покличу вас пізніше, — промовила вона і пішла геть.

Я наблизилась до торгового автомата і купила собі напій. Заплативши чіпом, я сіла на один з диванчиків і склавши протез руки в формі трубки я подзвонила Ноут. 

— Альо, — привіталась я.

— Що треба? — запитала вона.

— Може я дзвоню запитати як в тебе справи, — відповіла спокійно я.

— А я балерина, — сказала вона.

— Добре, каюсь, — відповіла я, — треба дещо чекнути.

— З цього треба було починати, — промовила вона.

— Що є про Рояла в неті? — запитала я.

— Ну, тут як почистили, — прокоментувала вона.

— Шукай, мережа пам’ятає все, — сказала я.

— Ну, в нього повний морфологічний збіг з одним з інвесторів Завіту, — відповіла вона.

— Йому тоді було дев’ятнадцять, — прошепотіла я.

— Тоді не знаю, — відповіла я.

— Ще щось? — запитала Ноут.

— Ага, — сказала я, після чого запитала, — мені могло відбити пам’ять через Забуттєву, чи як її там.

— Не могло, — відповіла вона, після чого продовжила, — це створює нові спогади, а не відбиває пам’ять.

— Мені Роял дав карту пам’яті, — повідомила її я.

— Карту пам'яті? Цікаво. Ти вже перевірила, що там? — запитала вона.

— Ні, ще ні. Тільки що отримала від нього. Ти можеш допомогти розкрити її зміст? — попросила я.

— Звісно, висилай мені файл. Я подивлюсь, що там, — запропонувала вона.

Вставила карту в порт в моїй руці я вислала їй документи. 

— Здається, тут багато закодованих файлів. Я попробую їх розкодувати та визначити, що саме це, — сказала вона.

— Хто такий доктор Вінтерроуз? — запитала спокійно я.

— Він керував проектом Завіт, але зараз про нього нічого не відомо, — відповіла вона.

— Це ж мій батько, — прокоментувала холодно я.

— З того що я чула він переховується від однієї терористки, — промовила вона.

— Кого? — запитала я.

— Ексенайт Джи Юн, — відповіла вона.

— Я думала він мертвий, — прошепотіла я, — ти щось чула про Пандору?

— Пандору? — здивовано прокричала вона.

Я сіла на диванчик та поклала трубку і вирішила перевірити Рояла. Я наблизилась до палати і побачила що хтось його застрелив. Та його чолі був слід плазмової пушки. 

Миттю в мене перед очима пролетіло декілька спогадів.

Перед моїми очима був металічний значок з зображенням кліща.

Я була десь під містом. З бетонної стелі капала якась рідина. Моє лице закривав протигаз.

Все було червоним.

Я впала на коліна.

Жахливий гул сирени. 

Жінка в костюмі. Шторм.

Миттю до мене наблизився лікар і притулив до мого виска пістолет.