Травень. Наша весна

МИНУЛО ДЕСЯТЬ РОКІВ…

Все настільки реалістичне… Мені важко віриться, що це звичайний сон. Я відчуваю, як вітер лоскоче мою шкіру, відчуваю гарячий пісок під своїми ногами. Я чую шум океану, який зненавиділа багато років тому. І його… я бачу, як його силует віддаляється від мене, перетворюючись на міраж. Розчиняється з кожною секундою, ніби й зовсім не було. Але зрадницьке серце все встигло помітити.

Запам'ятати. Зафіксувати. Закарбувати. Я чую, як воно прискорено б'ється, врізаючись у ребра, завдаючи біль.

Він мені ніколи не снився. За минулі десять років я практично забула про нього. Практично… Запхала всі спогади в дальній кут підсвідомості та замкнула їх під сімома замками. Але зараз чомусь він мені сниться. Майкл Торес… через багато років, його образ знову виплив на поверхню.

Жахливий звук будильника б'є по голові і я різко розплющую очі.

Скільки часу? Чорт! Я проспала!

Сон підштовхнув мене до прірви, до якої небезпечно наближатися. Безжальна реальність вчасно вирвала мене з лап спогадів.

— Кендіс! Вставай швидше! Ми знову запізнюємося! — Кричу на всю квартиру.

Намагаюся зібрати себе до купи. Сьогодні це складніше звичайного.

Підлітаю з ліжка і послизнувшись на розкиданих речах. Боляче приземляюся на «п'яту» точку та верещу від тупого болю. Моє життя стрімко летить до біса і сьогоднішній ранок черговий доказ цього.

Якщо ми запізнимося до школи, я автоматично запізнююся на роботу і дуже ризикую втратити своє місце.

— Тато буде незадоволений, якщо ми знову запізнимося до школи. — Обурюється дитячий голосок.

Переді мною з'являється сонний янгол. Потираючи заспані очі, вона намагається скорчити похмуру гримасу. Виходить дуже кумедно. Але в нас немає часу на це.

— Я знаю, що твій тато буде незадоволений.

— І я не отримаю морозива, — перебиває мене Кендіс. — Я сподіваюся, ти пам'ятаєш якийсь сьогодні день тижня? — ображено дме губки.

— Так крихітко! Я пам'ятаю, який сьогодні день тижня. П'ятниця, а щоп'ятниці тато купує тобі морозиво. Я добре пам'ятаю вашу традицію… тому давай швидше. Якщо ми поспішаємо, то встигнемо скрізь.

Сьогоднішній день розпочався «не стій ноги». Боюся припустити, але швидше за все, і далі все піде верх дном. Відчуваю. Моя чуйка за останні десять років ніколи мене не підводила.

Замість поживного сніданку у нас сьогодні бутерброди з арахісовою пастою. Замість випрасуваної сукні, вчорашні джинси та пом'ята футболка. Про свій зовнішній вигляд я взагалі мовчу.

Здається, я зовсім не впораюся з роллю зразкової матері.

— Малюк, — звертаюсь до блакитноокого дива, — ось тобі гроші на ланч. Вибач, сьогодні я нічого не встигаю.

— Ти ще жодного разу не встигла, — згрібає зі столу купюри. — Я вже звикла до цього. Тато не дізнається ні про що.

З крихіткою Кендіс нам вдається не запізнитися до школи. Щиро кажучи, я вже думала, що все провалилося. Висадивши її на звичному місці, я згадую всі фільми про форсаж і благаю, щоб мені скрізь горіло зелене світло.

Я запізнююсь на роботу буквально на двадцять хвилин. Пробравшись непоміченою до вбиральні, приводжу себе в порядок, намагаючись «згасити» почервонілі пожежі на щоках.

Якщо хтось спитає, на роботу я прийшов вчасно, просто зараз заскочила до вбиральні.

— О Привіт! — у вбиральню залітає Маргері. — Ти просто щасливиця, боса ще нема. — Дівчина коротко цілує мене в щоку та починає поправляти своє ідеально рівне волосся. Вона щойно з легкістю зруйнувала весь мій план. Невже так очевидно що я запізнилася?

— У мене сьогодні дуже поганий день! — втомливо н. — Бракувало ще щоб мене звільнили.

— Ти цінний працівник, — Маргері на мене дивиться, ніби я ляпнула якусь дурницю. — Тебе ніхто не звільнить.

— Так… Але містеру Майлзу рано чи пізно це набридне. 

Приблизно рік тому я влаштувалася у велике рекламне агентство Бронкс. Мені просто підвернувся успіх, а потім різко відвернувся від мене.

Щоб не впасти в багнюку обличчям доводилося багато працювати, на особисте життя часу абсолютно не вистачало. У таких божевільних перегонах складно залишитися на плаву, але тут я познайомилася з дивовижними людьми. Моя робота наповнена креативом і високим рівнем відповідальності, а висока зарплата — краща за будь-якого мотиватора.

Я ніколи б не подумала, що стану тією, кого зараз бачу перед дзеркалом. У дитинстві я припускала можливість стати археологом. Піти батьківськими стопами, так би мовити. У юнацтві я зненавиділа цю професію, тому що батьки рідко були вдома, але зараз я й сама рідко з'являюся вдома…

— Кріс, ти не забула що, обіцяла мені? — Маргері різко змінює тему.

Перекладаю незрозумілий погляд на мого колегу і намагаюся прокрутити всі помилкові обіцянки, які я їй давала, аби тільки ця невгамовна відстала від мене.

— Забула, так? Ти обіцяла піти зі мною до салону, зробити нове татуювання.

Забула! Я не поділяю її щенячого захоплення від майбутнього походу в салон тату. Я ненавиджу подібний спосіб самовираження. У мене погані асоціації із татуюваннями. Погані спогади…

— Чи ти знову зіллєшся? Скажеш, що твій вечір зайнятий вихованням чужої дитини? Тобі не набридло з нею няньчитися? Її тато хоч платить тобі? Я б дуже дорого брала за свій зіпсований вечір.

Ось тому тобі ніхто й не довірить дитину! — подумки фиркаю і посилаю її до біса. Але у відповідь вимовляю інше. Може, хоч це в ній пробуде людяність?

— Чад мій давній шкільний друг. Він може розраховувати на мою підтримку у будь-який час дня та ночі. Тим більше такі відрядження він має кілька разів на рік. Для мене це не проблема.

— Цілий тиждень сидіти з чужим сином, це проблема. Для мене точно.

— То ж тобі ніхто й не пропонує! — не витримую і грубо відповідаю.

Маргері невдоволено підтискає губи, але грубити не наважується.

— А де їхня мама? В розлученні?

— Це особисте. Без образ.

Не збираюся обговорювати з цією легковажною дівчинкою смерть мами крихітки Кендіс. Мені нескладно допомогти Чаду коли він у відрядженні, дуже багато років тому він допоміг мені видертися з дна. Побути з Кендіс — це найменше, що можу зробити.