Розділ 1

Осіннє небо знову затягнуло хмарами, наче воно вкотре хотіло пролити дощ, якого землі й без того вистачало. В жовтні цьогоріч було неймовірно холодно й мокро, зовсім не так, як у минулі роки. Препаскудна погода для будь-кого, хоча й були диваки, які полюбляли саме таку погоду. Вінниця ніби заснула в ці дні: де-не-де проходили пішоходи, ховаючи руки в кишенях або в рукавицях; інші квапились чимдуж встигнути застрибнути в тролейбус чи трамвай, щоб хоч трохи заховатись у теплу місцину. Та навіть попри таку погоду, справи мусили робитися, а робочий день через це ніхто не скасовував. Робочі місця були знову зайняті своїми працівниками, а учнівські парти — учнями. Життя тривало, не дивлячись на якийсь там дощ.

Зовсім скоро, а для когось, може, й не дуже, в одній із міських шкіл продзвенів дзвоник, і з головного корпусу линула юрба школярів. Уроки скінчилися, а разом з ними майже спинився й дощ.

Одна школярка вийшла ледь не останньою, заклопотано шукаючи когось у натовпі дітей. Та потрібної людини не було. Дитяче личко стало засмученим, а очі кольору дощового неба ховалися за чорними та довгими віями. Мабуть, щоб ніхто не бачив того суму, який непокоїв її, від чого навіть усмішка зникла з обличчя.

Дівчинка відійшла в сторону від усіх й присіла на холодну та вогку лавку. Гойдаючи худорлявими ніжками в червоних чобітках, вона мовчки дивилася на інших дітей, радісних попри гнітючу погоду.

Пролунав чийсь сміх. Вона вмить озирнулася. Сірі очі знову засяяли, коли серед зграйки хлопчаків вона розгледіла знайоме обличчя. З-під бейсбольної кепки виднілися його карі, незвично темні, очі. На відміну від нього дівчинці було холодно, тому й вона натягнула шапку нижче на чоло.

Хлопчина був заклопотаний своїми товаришами й зовсім не звернув на неї уваги. Його звали Владислав, який заразом був для неї за старшого брата, якого в неї ніколи не було. Щоправда, дитину добряче засмучувало, коли друзі були біля Влада, а він намагався старанно приховувати будь-яке відношення до цієї малої.

От і цього разу нічого не змінилося. Від такої байдужості дівчинка похнюпилася ще більше. Все, як завжди: він у своєму колі, а вона знову зайва й не вклинюється з-поміж хлопців. Зрозумівши, що Влад її не помітив, дівча зістрибнуло з лавки та попленталося на зупинку. Незабаром мав би бути тролейбус у напрямку її дому. Хоча повертатись самотужки їй раніше не доводилось, тому що Влад завжди був її супроводом, коли батьки не мали змоги забрати донечку. 

До тепер. 

Зазвичай Влад, як старший, ніс відповідальність за те, щоб вони вчасно поверталися додому. Все через те, що їхні сім’ї товаришували ледь не все своє життя, а їхні будинки були розташовані зовсім поруч.

Школярка з портфелем за спиною стояла осторонь від натовпу на зупинці, пригадуючи потрібний номер тролейбуса. Занадто домашня дитина, яка вперше самостійно поверталась додому, боячись незнайомого оточення. З Владом вона почувалася завжди спокійно та захищено. Він був впевнений у собі хлопчина, який нічого не боявся, легко знаходячи вихід з будь-яких ситуацій, а поряд з ним не боялась і вона. Принаймні так здавалося на перший погляд. Та й батьки були впевнені, що ніхто краще не подбає про їхню Діночку, як Влад.

Перебираючи своїми косами, що визирали з-під шапки, вона насуплено дивилася на людей. Насторожувалась майже від кожного кроку поряд, ховаючи шию за коміром куртки.

Невдовзі під’їхав тролейбус. Здавалося, навіть номер потрібний. Натовп безтурботно сунув у без того набитий транспорт, а маленька дівчинка зачекала, щоб зайти останньою і так, щоб її ненароком не зачавили собою. Але він рушив з місця майже одразу, ледь зачинивши двері за пасажирами. Про маленьке дівча подбати було нікому. По іронії долі місця їй не вистачило. Хоча, якби дитину помітили, можна було б знайти місце й для неї.

Важко було не розгубитись, а стримати в собі сльози — ще важче. Опустивши голову, вона почала хлипати й пішла у знайомому, як їй хотілося вірити, напрямку.

Немов невидимка, вона йшла тротуаром великого міста, але ніхто навіть не звертав на неї жодної уваги. Найважче було переходити дорогу на світлофорі: вона боялася, що будь-якої миті світло зміниться й автомобілі так само не помітять її й не чекатимуть. На щастя, якась жінка помітила самотню школярку й взяла за руку. Перейшовши дорогу, вона подякувала й пішла далі. Жінці залишилось лише глянути їй у слід й піти по своїх справах.

Було сумно та боляче від того, що її підвели. Вона намагалася зупинити сльози, але вони не піддавалися. Скрізь гуділи автомобілі, а вуха навіть не чули цього. Треба просто якнайшвидше прийти додому, надіючись, що запам’ятала дорогу з того, що завжди бачила за вікном автомобіля. Понад усе вона боялася, щоб не заблукати.

Раптом, хтось хапнув її за руку від чого вона ледь не зомліла. Жалісний зойк лише сповістив, що вона злякалась. Озирнувшись, дівча побачило його.

— Діно, чому ти не зупинялася? — захекавшись, запитав Влад. — Я гукав тебе…

Коли він побачив її заплакані очі, то геть розгубився. Вона плакала і напевне знав через що. Точніше через кого.

Діна ще дужче насупила брови й вирвала свою руку від нього. Те, що вона була ображена, дівчинка не збиралася приховувати, а розмовляти з ним тим більше. Просто розвернулася й пішла далі.

Відчуття провини не змусило довго себе чекати, тому хлопець пішов слідом, намагаючись виправдати себе. Слово за словом, але вона навіть не дивилася на нього і продовжувала бути насупленою.