ЧАСТИНА IV. Розділ 26. Вікторія та примарна свобода.

Почалася літня навчальна сесія. Усіма думками я занурилася у навчання, лиш іноді відволікаючись на думки про Влада. Він поїхав на заробітки й вже другий тиждень від нього не було жодної звістки. Повертаючись у порожню квартиру, відчувала самотність, хоча я давно вже її відчувала, навіть коли Влад ще був поруч. А ще я відчула спокій і тишу. Страшно було усвідомлювати, але я почувалася краще без нього. Адже не було більше жодних підозр, докорів, страху та сварок. Я почувалася абсолютно вільно. Готувала, коли заманеться й що заманеться. Прибиранням займалася, коли був час і настрій. Сховала ненависну праску й припинила абсолютно все прасувати, як то було раніше. Могла довго гуляти містом чи парком після лекцій, а також засиджуватися допізна з друзями у кафе. Я немов би отримала довгоочікувану відпустку й сповна насолоджувалася нею, забувши навіть на якийсь час, що я взагалі заміжня.

Нагадала мені про заміжжя мама Влада, яка несподівано повернулася додому на вихідних, якраз коли я збиралася на пікнік разом із одногрупниками з університету.

- Ольга Петрівно?! – дивуюся я, почувши грюкіт дверей та зустрівши її на порозі із сумками.

- Доброго дня. Вирішила повернутися додому, щоб тобі було не так самотньо чекати на Влада, - відповідає з усмішкою, хоча я невпевнена, що Владу потрібне моє очікування, адже він не раз натякав на бажання розлучитися.

- Доброго дня, - розгублено відповідаю. – Рада вас бачити, але ми з друзями зараз їдемо на природу, тож я вже бігтиму, а ви відпочивайте з дороги.

- Доню, я звісно не вказуватиму тобі, що робити, але якщо Влад дізнається… щоб не було потім проблем між вами, - занепокоїлася Ольга Петрівна.

- Це всього лише пікнік. Уся група йде. В цьому немає нічого поганого. Все буде добре.

Я швидко вибігаю, накинувши наплічник, й думаю, як я втомилася весь час боятися, що скаже чи подумає Влад. Врешті, я ж не полонянка у тій квартирі!

Ми всі зібралися на центральному мосту міста й цілою групою завантажуємося на прогулянковий пароплав, що везе нас широким Південним Бугом до мікрорайону Сабарів. Краса навколо просто неймовірна. Вітер розвіває волосся, коли ми плавно линимо, розрізаючи водяну гладінь річки. За нами тягнеться довгий пінистий шлейф й легкий шум води та двигуна пароплава змішується з веселим людським гомоном.

Прибувши до місця призначення, ми розміщаємося неподалік водойми на невеличкій галявині. Позаду нас скелясті кручі, вище на пагорбі сосновий ліс. Всюди купа відпочивальників: смажать шашлики, сміються, плигають у річку, хоч вода ще не достатньо прогрілася. Повітря наскрізь просякнуте запахами лісу та води й я із задоволенням вдихаю його на повні груди.

Вмостившись на найближчому валуні, споглядаю групу людей середнього віку, що причалюють до берега на байдарках. Й раптом помічаю знайомі чорні вуса та широку радісну посмішку під ними. Мене охоплює цікавість й я спостерігаю як ця компанія розкладає намет та розпалює вогнище. Чоловік із вусами вправно усім тим керує, сиплячи жартами та анекдотами, й обидві жінки з їхньої компанії буквально не відходять від нього, заливаючись кокетливим сміхом. Той почувається впевнено та вільно. На ньому немає звичних окулярів, зате присутня легка неголеність, й він жваво бігає у тих чи інших клопотах, й це чомусь починає заворожувати…

- Віко, ти що там заснула? – лунають голоси моїх одногрупників. – Шашлики вже давно готові, а тебе докликатися неможливо! Що ти там такого цікавого побачила?

Я, немов прокидаюся від сну, хутко спускаюся й іду до своєї компанії, де ми чаркуємо та розриваємо зубами гаряче м`ясо щойно із вогню, наче якесь дике плем`я після вдалого полювання. Потім хтось дістає гітару, хтось набирається сміливості дременути з мотузок у водяну прірву, інші збираються купкою подалі, аби посмалити цигарки та потеревенити, я ж іду у підлісок у фізіологічній потребі. Потім неспішно прогулююся назад, насолоджуючись навколишньою природою, й раптом здригаюся від несподіваного чоловічого голосу:

- Це ж треба! Який приємний сюрприз! Справжня лісова мавка!

- Ви мене налякали! – полегшено видихаю, впізнавши у власникові голосу лікаря Романа.

- Вибач, не хотів, - хитро посміхається, вивчаючи поглядом.

- Що ви тут робите?

- Ми з друзями сплавляємося Бугом на байдарках. Ми робимо це кожної весни. Це вже, свого роду, традиція. Воно заряджає енергією та й взагалі, суцільна романтика.

- Ви любите романтику?

- А ти? – в очах чоловіка заграють бісики.

- Де ваші окуляри? – переводжу тему розмови на інше, опускаючи зніяковілий погляд.

- В окулярах не дуже зручно подорожувати, тому зараз у мене лінзи. Не хочеш приєднатися до нас?

- На мене чекає власна компанія.

- Невже пити алкоголь з недозрілими однолітками краще, аніж провести час з чарівним досвідченим чоловіком, якому ти небайдужа?

- Я заміжня, - ще більше ніяковію я.

- Я вже це чув. Чоловік також тут?

- Ні. Він поїхав закордон.

- То мені ще й пощастило! – радісно присвистує Роман.

- А ті жінки?.. Одна з них ваша дружина?

- Ні, це просто дружня компанія. З дружиною в нас уже давно немає ніяких спільних інтересів.