Розділ 25. Вікторія та несподівана новина.

Прокинувшись вранці, відчуваю біль у зап`ястку та щиколотці. Остання ще й спухла, мов свіжа булочка на деку. Ступити на неї майже не можливо. Телефоную на роботу й пояснюю, що випадково впала, травмувавши ногу та руку. Очі теж припухлі від вчорашніх сліз й, так сяк замаскувавши усе те косметикою, збираюся до лікарні. Шкутильгаючи повз вітальню, з прикрістю помічаю уламки від телевізора на підлозі. Влад все ще спить й, дивлячись на нього, згадую вчорашній біль та образу, від чого очі знову рясно зволожуються. Викликаю таксі й дострибую до ліфта, радіючи, що він працює, адже по сходах навряд чи змогла б спуститися. Внизу на мене уже чекає авто й я мчу до місця призначення.

У лікарні, як завжди, велика черга до травматолога. Людське тіло чомусь таке крихке та вразливе. Купа травмованих тіл очікують біля лікарського кабінету, поруч трохи менше до хірурга, до психотерапевта жодного відвідувача, хоча травмованих поламаних душ набагато більше. Я вирішую піти до хірурга, оскільки там значно менша черга. Очікую, роздивляючись навколо. Тоді заходжу до кабінету, де на мене втуплюється двійко зацікавлених чорних очей з-під окулярів. На фоні білого халату ще більш яскравіше виглядають чорні вуса.

- Це ви? – неабияк дивуюся зустрічі.

- Так, несподівана зустріч, - щиро усміхається Роман.

- Не знала, що ви лікар, - розгублено кажу.

- Якби не викинула мою візитівку, то б знала.

- Вибачте, просто чоловік ревнивий, - ніяково виправдовуюся.

- І що ж сталося? Ревнивий чоловік побив? – хитро питає, не зводячи погляду.

- Ні, впала зі сходів. Болить зап`ясток та нога спухла.

- Ну, давай, поглянемо, що там. Лягай на кушетку.

Я невпевнено підпираю стіну, розмірковуючи чи мені лягати чи втікати, хоча з хворою ногою далеко не втечеш. Він помічає мої сумніви й ще ширше посміхається.

- Та не бійся ти мене! Я нічого тобі не робитиму, якщо тільки ти сама не попросиш. Та й взагалі, у цьому кабінеті я лікар, а не чоловік. Давай швиденько.

Його спокійний напівжартівливий голос вселяє довіру. Я обережно сідаю на кушетку, знімаю взуття й закочую джинси, потім лягаю.

- Так, подивимося, що ж тут у нас, - лікар Роман починає оглядати мою ногу, обережно торкаючись припухлості, потім оглядає зап`ясток, змушуючи порухати пальцями, й тоді виписує ліки. – Ось, помастиш кілька днів цією маззю. Перелому немає, але можеш на всяк випадок зробити рентген зап`ястка. Якщо через кілька днів все ще болітиме, прийдеш до мене знову. І хоч я й хотів би тебе знову бачити, але краще нехай буде все добре.

- Дякую. Мені, мабуть, потрібен лікарняний…

- Гаразд. Організую, - він усміхається й протягує знову свою візитівку. – Звертайся, раптом-що. Й май на увазі, в мене їх ще тут багатенько на випадок, якщо знову викинеш.

Я теж усміхаюся у відповідь й шкутильгаю геть із кабінету, подумки оцінюючи його почуття гумору, невимушений стиль спілкування й навіть його козацькі вуса. Потім швидко відганяю останні думки, бо геть не про те думаю. Але похід до лікаря все ж підняв трохи настрій й, купивши ліки, я повертаюся додому.

Слідів вчорашнього розгрому вже не видно. Влад у навушниках грає у комп`ютерні ігри. На плиті гарячий суп, що неабияк дивує. Що ж, дякувати й на тому. Попоївши, йду в кімнату, намащуюсь маззю й лягаю з книжкою, час від часу відволікаючись на різні думки. Гадаю, як добре, що Влад не розмовляє зі мною сьогодні, адже другий день стресу я б уже не витримала.

Мовчання між нами триває лише кілька днів, поки я, так би мовити, хворіла. Як тільки мені стало краще й я змогла більш-менш нормально рухатися, почалося якесь суцільне божевілля. Влад дорікав мені за будь-яку дрібницю: не досолила їжу, невчасно приготувала, неякісно прибрала, не там склала одяг, не в тому порядку посортувала, не туди поклала чашку, занадто пізно прийшла з роботи й навіть зауважив, що мені не завадило б зайнятися спортом, бо я наче б то починаю товстіти. Хоча дивлячись у дзеркало, я аж ніяк цього не помічала. Усіма силами я намагалася підтримувати чистоту та порядок в домі, аби догодити педантизму свого чоловіка, але він вирішив не обмежуватися побутовими докорами. Згодом в хід пішла важка артилерія у вигляді постійних глузливих нагадувань про моє минуле життя й особливо про кількість моїх колишніх. Сотню разів я вже пожалкувала, що була відвертою із Владом на початку наших відносин. Й сотню разів пожалкувала, що взагалі мала якісь стосунки до зустрічі із Владом. Адже, якби не це, можливо, все склалося б інакше.

Через кілька місяців таких відносин я вже й сама вважала себе останньою повією, яка не заслуговує на кохання та сімейне щастя. І хоч інколи бувало затишшя у наших стосунках й ми навіть ночували в одному ліжку, та я вже не отримувала такого задоволення, як раніше, оскільки більше не була певна, що Влад мене й досі кохає.

Коли весна вже добігала кінця, огортаючи місто свіжим запахом квітів та зелених трав, моя подруга Надія покликала мене на хрестини, адже я обіцяно мала бути хрещеною для її новонародженого синочка. Влад теж пішов зі мною, оскільки чоловік Надії Сашко був його другом. Стоячи у храмі й тримаючи на руках малюка, я почувалася розчуленою мало не до сліз, адже ми із Владом досі так і не стали батьками. І тепер я із сумом думала, що, можливо, це й на краще. Хоч і з задоволенням зараз тримала би свого власного такого ж чудового хлопчика Віктора чи дівчинку Владу, про яких ми так мріяли. А може мріяла лише я, тепер я вже ні в чому не була певна. Я глянула на Влада, його очі теж сумні. Невже думає про те ж саме, що і я? Але ні, мабуть, я просто бачу те, що хотілося б бачити. Можливо, взагалі усе наше кохання існувало лише в моїй голові.