Розділ 19. Вікторія та визначна подія.

Додому мене несе напівпорожній трамвай. Серце завмирає у недоброму передчутті й, намагаючись хоч трохи відволіктися від важких думок, споглядаю крізь скло краєвиди вечірнього міста, що миготять за вікном, швидко змінюючи один одного. Всюди вогні: яскраві вуличні ліхтарі, неонові вивіски численних магазинів та кафе, освітлені вітрини, потік автомобільного сліпучого світла від фар. Видно, немов удень, й дивовижне відчуття цілодобової присутності життя, що вирує десь поруч, не полишає мене. Прислухаюсь до заспокійливого стукоту коліс й раптом чую сигнал вхідного повідомлення. Діставши телефон, читаю текст: «З ким ти зараз, що навіть не можеш узяти слухавки? Невже так добре він тебе має?» До горла підкочується важка грудка і слова на екрані розпливаються в моїх очах, але сліз більше немає. Усі сльози виплакані й висушені, тому мені залишається лише глибока пустельна туга.

Заходжу в квартиру, повільно знімаю верхній одяг та взуття. Назустріч до мене виходить заплакана мама Влада й тихо запитує:

- Де ж ти була так довго, доню? Тут таке коїлося, що ти собі навіть не уявляєш. Втім, розбирайтеся самі й живіть собі тут, як хочете, а я, мабуть, після вашого розпису поїду до сестри. Немає в мене стільки здоров`я, щоб спокійно витерпіти оце ваше сімейне життя.

Не очікуючи моєї відповіді, Ольга Петрівна йде до своєї кімнати, скрушно хитаючи головою. Мої пояснення їй були не потрібні, але, можливо, вони досі потрібні Владу. Та обережно зайшовши до нашої з ним кімнати, я розумію, що, швидше за все, і йому моїх пояснень більше не треба. Він несамовито підтягується на перекладині турніка, чергуючи ці вправи з підійманням ніг для накачування пресу. Посеред кімнати валяється музичний центр, увесь побитий на друзки. Мені перехоплює подих й я ледь спромоглася ковтнути ту важку грудку, що стояла у горлі.

- Що тут сталося? – запитую, намагаючись хоча б ззовні виглядати якомога спокійніше, хоча музичного центру шкода.

- Нічого. Зачепив під час тренувань, але воно й на краще. Давно хотів позбавитись від усього неідеального в моєму житті, - сухо та якось двозначно відповідає Влад, продовжуючи свої фізичні вправи. Але втішає, що, принаймні, він зі мною все ще розмовляє.

- Владе, ми просто з групою зайшли ненадовго в кафе відзначити останній день сесії. Я ні з ким там не танцювала і навіть спиртного не вживала, ти ж бачиш. Я не помітила, що телефон розрядився й вимкнувся, тому й не бачила твоїх дзвінків.

- Як просто у тебе все виходить. Мабуть, усю дорогу вигадувала.

- Владе, хіба за два роки я тобі хоч раз збрехала? – я починаю виходити з себе. – Навіщо ти побив таку дорогу техніку? Кому ти  зробив гірше цим вчинком? Сам же тепер не матимеш на чому слухати свою улюблену музику! І взагалі, ти мені обіцяв тримати свої ревнощі при собі! Сьогодні ти розтрощив усе, а взавтра що? Знову щось собі вигадаєш, приревнуєш й полізеш у зашморг, як твій батько?!

Останні слова, мабуть, прозвучали жорстоко, та досі стримувані емоції більше не могли бути ув`язненими в моїй душі. Після моїх слів Влад сильно міняється на обличчі й відкликається до мене крижаним голосом:

- До чого тут мій батько? Хто тобі розповів? Хоча здогадуюсь, хто. Не хвилюйся, я у зашморг не лізтиму. І батько мій теж не через ревнощі це зробив. Він зірвав спину на роботі й одного разу я випадково почув, як він розмовляв із дядьком Петром, нашим сусідом, про те, що йому потрібна операція й шансів на те, що він після неї ходитиме, практично немає. Він не бажав бути тягарем для моєї матері, тому й так вчинив. Та він у всьому цьому зовсім не подумав про мене, свого сина, за що я досі не можу йому пробачити. От і вся історія.

Від приголомшення я втрачаю дар мови й хлюпаюсь на ліжко, не знаючи як реагувати на почуте. Дарма я ляпнула оту фразу про його батька, адже було видно, що згадка про нього розбурхує забутий біль, яким  мимоволі починала пройматися і я теж. Влад припиняє тренування й грюкає дверима. Потім я чую шум води у душі й, глибоко вдихнувши, видихаю. Розмова виявилася ще важчою, ніж я очікувала. Більше я вже не хотіла ні про що розмовляти й тому квапливо вкладаюся спати. Через якийсь час повертається Влад й теж лягає без жодного слова чи поруху в мій бік. Відчуття були незрозумілі: чи то ми все прояснили та залагодили, чи то ми ще більше посварилися. Половину ночі я кручуся з боку на бік, аж поки мене не долає неспокійний та уривчастий сон.

Наступного дня я невиспана плентаюся на роботу, адже навчальна відпустка закінчилася й починалися робочі будні. Влад теж мовчки йде на роботу й цілий день я мучуся у здогадках, не знаючи, що лежить на серці в мого коханого. Під кінець робочого дня до мене прибігає колежанка Даша:

- Як добре, що ти ще не пішла, - захекавшись, каже вона. - Директор просив тебе затриматися, щоб надрукувати привітальну листівку якомусь начальству, бо його секретарка прихворіла й пішла раніше додому.

- Халепа! Я зрозуміла тебе, - невдоволено зітхаю я.

Доводиться чекати, потім ще займатись оформленням та друком й, коли я нарешті звільняюся, то на годиннику вже майже шоста. Доїжджаю додому досить швидко, в магазин уже не заходжу, як зазвичай.

У вітальні квартири Влад напівлежачи дивиться телевізор.

- Привіт, - кажу йому. – Все гаразд?

- Так, - незворушно відповідає він, не дивлячись у мій бік.

Я роблю різні хатні справи, час від часу з`являючись на очі Влада, але ані слів, ані усмішки від нього не надходить й від цього всередині зростає напруга.