ЧАСТИНА ІІ. Розділ 7. Вікторія. Початок змін.

Кімната Влада дійсно не досить звична, оскільки більше нагадує спортивний зал, аніж спальню. Однак, навіть в такій кімнаті Влад спромігся влаштувати романтичну обстановку, запаливши свічки та ввімкнувши відповідну музику. Обираючи між лавкою для накачування пресу та ліжком, я все ж таки сідаю на останнє, оскільки воно було більш зручніше. Влад дивиться на мене, повільно стягуючи легкий джемпер, й раптом починає рухатися в такт музиці. Його скульптурно оформлене тіло просто ідеальне, м’язи грають у мерехтливому світлі свічок й я починаю усвідомлювати, що це не просто еротичний танець, а особливий подарунок лише для мене. Я зачарована й мій подих перехоплює, коли Влад повільним рухом розстібає ремінь й підходить впритул до мене.

- Де ти так професійно навчився танцювати? – здивовано запитую я.

- Я працював колись у столиці. Мав там одного приятеля, який займався чоловічим стриптизом. Трохи навчився у нього, - посміхається Влад.

- Ти теж там танцював? – дивуюся я.

- Ні, - сміється він. - Я взагалі оце вперше комусь танцюю, тому трохи хвилювався.

- Було гарно. Мені сподобалося, - я посміхаюсь.

- Я радий.

- Можна ще одне питання? – невпевнено звертаюся я. – Що ти сказав Тимофію там на балконі? Чому він після розмови з тобою так перемінився?

- Ти йому дуже сподобалася й він просив мене уступити йому. Та я сказав, що ти ТІЛЬКИ МОЯ, - з цими словами Влад нахиляється до мене й наші вуста нарешті зливаються у палкому поцілунку.

Його руки плавно ковзають моїм тілом, добуваючи вогонь зсередини. Він обережний, ніжний та ненаситний. Й в голові проноситься думка, що навіть якщо усе закінчиться цією єдиною ніччю, то це буде найкраща ніч у моєму житті. Засинаючи в його обіймах, все ж несміливо сподіваюсь, що казка не розвіється з вранішніми променями сонця.

Вранці я прокидаюся першою. Влад все ще безтурботно спить й я сумно зітхаю, спостерігаючи його красу й дивуючись чому він звернув на мене увагу. Адже я, хоч і симпатична, але проста дівчина з району, яка миє підлогу в одному з кафе, а він місцевий красень, який працює в охоронній фірмі, й, мабуть, подобається багатьом дівчатам. Що у нас може бути спільного, окрім хіба-що цієї дивовижної ночі? Я одягаюся й тихенько виходжу, зачиняючи двері. Вскочивши в маршрутку, їду в напрямку дому, ковтаючи гіркоту реального життя.

Надя ще спить, коли я повертаюся, й я теж лягаю відсипатися.

- Сонько, прокидайся! – чую я крізь сон голос подруги. – Ти коли повернулася, що я не чула? Розповідай, як там вчора все пройшло із Владом?

- А в тебе із Сашком? – запитанням на запитання відповідаю я.

- У нас все норм, сьогодні йдемо знову на побачення, - радісно повідомляє подруга.

- Я рада за тебе. Котра вже година?

- Майже опівдні. Ти щось наче сумна. В тебе все гаразд?

- Все добре, просто я не виспалась.

- Ну, добре. Тоді ходімо вже пити чай.

Був вихідний день й я загалом витратила його на відсипання. Ввечері Надя пішла на зустріч із Сашком. Мені ж Влад так і не зателефонував. Хоч я і не залишила йому свого номеру, проте при бажанні він міг дізнатися його через Сашка та Надю. Я не надто на щось сподівалася, проте було однаково сумно.

З понеділка знову почалися сірі будні: бруд, ганчірка, підлога, вбиральні, посуд, дім, ліжко й знову привіт ганчірка, швабра та миючі засоби. Під кінець робочого тижня я уже не могла на усе це дивитися. Домиваючи зал, міркувала як воно так сталося, що я опинилася геть не на своєму місці. Хіба заради цього я приїжджала у місто? Адже, мити підлогу можна було б і в себе в районі.

Минали дні. Надя активно зустрічалася із Сашком й аж світилася від щастя. Я ж все більше хмурніла з кожним днем, згадуючи Влада, якого й слід пропав. Вкотре картала себе, що пішла до хлопця на першому ж побаченні, вкотре гадаючи, що це саме той єдиний. Ненавиділа себе за оту свою наївність та легковажність, щоразу сподіваючись на казковий розвиток подій, що передбачав доленосну зустріч, неземне кохання й довге сумісне життя у суцільному щасті. Однак, життя чомусь щоразу доводило геть протилежне, плутаючи своїми складними правилами та прихованою грою.

Я намагалася не думати про Влада, щоб не розчаровуватися й надалі, й у таких сумних роздумах тиждень повільно добігав кінця, залишаючи все менше і менше місця у серці для бодай якихось сподівань. Вкотре миючи коридор на своєму звичному робочому місці та спостерігаючи як ковзає туди-сюди нитчаста ганчірка, немов фарбує підлогу щіткою, я, як завжди, знаходилася в своїх думках.

- Привіт! – раптом чую знайомий голос.

Відриваю очі від підлоги й бачу перед собою Влада в модних рваних джинсах та обтягуючій білій футболці, через яку проступають накачані м’язи. Він посміхається, легким порухом руки поправляючи неслухняного довгого чуба й я помічаю, що очі у нього зелені, немов смарагди, й на щоках зворушливі ямочки, що незбагненно виникають при усмішці й так само загадково зникають. Я мала б зрадіти його появі, проте, розуміючи, що стою перед ним у робочому одязі й зі шваброю в руках, покриваюсь сором’язливим рум’янцем й ховаю очі від збентеження.

- Я сумував за тобою й шкодував, що не встиг взяти у тебе номера телефону. Ти так швидко зникла тоді. Я планував, що ми поснідаємо разом й я хоча б провів би тебе до дому, - як ні в чому не бувало, промовляє Влад. – Ось згадав, як ти розповідала, що працюєш у цьому кафе…