Розділ 3. Вікторія і зустріч з реальністю.

- Вікусю, ти не спиш? – тихим оксамитовим голосом шепоче Антон.

- Ні, - здивовано відповідаю, намагаючись втихомирити зрадницький стукіт схвильованого серця.

- Хотів побажати тобі доброї ночі.

- Дякую. І тобі на добраніч, - відповідаю я, та потім, подумавши, додаю: - У тебе дуже приємний та заспокійливий голос.

- Хочеш заспіваю тобі колискову? – ніжно запитує Антон, від чого я нарешті посміхаюсь.

- Так.

Жоден хлопець мені досі не співав колискової, та й взагалі ніякої іншої пісні, надто таким гарним співучим голосом. Це було дивно, але водночас приємно, неначе серенада під вікном особисто для мене. І я була вдячна йому за цей порив ніжності та уваги, бо саме завдяки цьому в ту ніч я так і не пролила жодної сльози. Почуваючись маленькою дівчинкою, я заснула у відчутті примарного щастя.

Зранку в хвилюючому передчутті зустрічі з Антоном біжу на маршрутку. Втискаючись в переповнений салон, чую лунаючі хіти знайомої радіостанції, які, наче на замовлення, усі про кохання. Й навіть людська штовханина у салоні не дратує, як зазвичай. Не знаю, чого я очікувала: може  радісних обіймів, чи квітів, чи ще чогось особливого, хоча розумом усвідомлювала, що це було б абсолютно недоречним в університеті. Однак, я все одно засмучена, оскільки Антон поводиться як і раніше, не приділяючи мені особливої уваги. І хоча він, мабуть, був правий, не даючи таким чином приводу для зайвих пліток у групі, проте почуватися таємною коханкою було не досить приємно. Після пар також не мовив жодного слова, окрім «Бувай!» й я не знаю чи все добре між нами і чого чекати далі чи не чекати взагалі.

Увесь вечір я проводжу в очікуванні дзвінка від Антона, усі думки лише про нього й в результаті у моїй голові не залишається жодного вільного місця для конспектів з економіки. Та Антон так і не телефонує і я, в свою чергу, не наважуюся телефонувати йому, щоб не створювати проблем у сім’ї. З`являється відчуття, що наближаюся до прірви, але повернути назад немає жодних сил. Наступного дня він все ж таки дає про себе знати й запрошує на прогулянку.

- Чим займалася вчора? – запитує Антон, стискаючи мою долоню.

- Вчила конспекти.

- Ясно. Просто я сподівався на дзвінок або хоча б на якесь повідомлення. Я сумував.

Мене дивують його слова.

- Я не наважувалася телефонувати, ти ж одружений. Чекала, що ти зателефонуєш.

- Отже, чекала все таки, - задоволено відзначає Антон. – Ми ж навчаємося разом, тому ти завжди можеш зателефонувати мені ніби з навчальних питань.

- Добре, - усміхаюся. - Мені сподобався твій спів, хотіла б ще послухати. В тебе гарний голос, міг би брати участь в якихось співочих конкурсах.

- Я вже вигравав у всіх, які були по місту і області, - посміхнувся хлопець.

- Справді? А чому далі не йдеш? Міг би стати професійним співаком. Талант є і зовнішність теж нівроку.

- Я не можу залишити дітей зараз…

Отже, дитина у нього ще й не єдина, мимоволі роблю невтішні висновки про себе я, та вірити у все це геть не хочеться. Мозок, немов навмисне блокує сприйняття реального стану речей, й вуха чують лише те, що хочуть чути.

- Давай, не будемо говорити про дітей та дружину, коли ми вдвох, - пропоную я.

- Гаразд.

Кожне нагадування про сімейний стан Антона навіює смуток та, на жаль, досить часто наші розмови так чи інакше все одно торкаються цієї теми. Я продовжую вперто опиратися небажаній реальності, адже поки очі не бачать, все те наче далеке та примарне, наче й взагалі йшлося про когось іншого. То хтось інший де-інде був скутий сімейними обов`язками, а ми молоді і вільні й належимо лише один одному. Рятівний самообман, що притлумлював відгуки совісті й натяки розуму про неправильно обраний шлях. Й знову це гнітюче відчуття близької прірви. Останнім часом воно часто переслідувало мене, але я щоразу ігнорую його, забувши про інстинкт самозбереження.

Нагулявшись на свіжому повітрі, заходимо в одне із затишних кафе, щоб випити кави. Через великі скляні вікна аж до підлоги відкриваються чудові краєвиди міста. Запашна кава й вродливий брюнет навпроти вкотре створюють умови для відчуття щастя, та, мабуть, довготривалим та цілковитим воно не буває ніколи.

Надалі наші зустрічі відбуваються цілком таємно в дешевому готелі або у Антона вдома за відсутністю його дружини. Ми щоразу скрадаємося, немов ті злочинці, й я почуваюся справжньою сволотою, але відмовитися від чергової зустрічі не вистачає сили. Й ця лихоманка триває майже два місяці. Тож поступово починає набридати постійне переховування та страхи, що нас помітять у місті якісь знайомі чи застане зненацька дружина, що невчасно повернеться додому, як в дешевих серіалах. І врешті мені уривається терпець й з важким серцем я пропоную Антону бути просто друзями. Хлопець засмучений, проте з розумінням погоджується. Кілька тижнів ми не зустрічаємося, лише інколи теревенимо по телефону на загальні теми, забуваючи про час, й мені так не вистачає його фізичної присутності поруч, що я врешті не витримую й пропоную:

- Ми можемо прогулятись, хоча б як друзі?

- Авжеж, - погоджується Антон.

Весна починала вбиратися красою. Набравшись вологи після талих снігів, земля віддавала свої перші дарунки.  Все починало квітнути навколо, натякаючи на новий початок чогось прекрасного. Ми з Антоном йдемо у Лісопарк збирати перші весняні квіти. Шматок чистої майже незайманої природи просто посеред міста – таке враження справляє мішаний ліс, що перетворено на парк відпочинку. Просуваючись у глиб лісопаркового масиву, мене навіть охоплюють побоювання щодо можливості заблукати. Але Антон швидко заспокоює мене, адже з будь-якого місця у парку завжди видно височенну телевежу, яка немов маяк, вказує шлях до цивілізації. Антон назбирує букетик блакитних пролісків й дарує мені, схилившись над моїм обличчям, коли я обпираюся спиною до стовбура дерева, щоб відпочити. Й чи то пахощі квітів чи аромат Антонових парфумів розбурхують в мені досі стримувані почуття і це було взаємно й підтверджено довгим та палким поцілунком.