Розділ 9

До університету йду з бажанням побачити його знову. Хай він у нас і не навчається, але ж учора приїхав, то чому б йому не приїхати знову? Ось такою дерев'яною логікою я сьогодні відрізняюся.

Щосили мені хотілося поговорити з ним, дізнатися про нього більше. І нехай розумом я усвідомлювала, що ми давно чужі, в душі все одно відчайдушно теплилася надія. Знову й знову уявляла наступну зустріч, де мені цікаво абсолютно все, чим ділиться небагатослівний Дем'ян. І йому також. Я розповідаю, а він слухає та навіть усміхається.

Хитаю головою, відганяючи подібне. Марення якесь…

До червоної будівлі вишу входжу буквально знаменитою. Шепотіння у спину та явні обговорення змушують тримати спину рівно, а голову вище. Не знаю, наскільки допоможе, але почуваюся впевненішою. Помічаю, що деякі навіть тицяють у мене пальцем й роздратовано прикушую щоку зсередини.

— Крихітко, кажуть, ти гаряча! — з'являється переді мною щуплий худорлявий хлопець у джинсах та облиплу футболку з написом «Нірвана».

Мовчки обходжу, але в нього, мабуть, інші плани. Він хапає мою долоню й торкається нею своєї щоки. Від шоку завмираю. Навколо кричать, сміються, улюлюкають, а я, нарешті прийшовши до тями, безрезультатно намагаюся висмикнути руку.

— Кінцівки свої прибери, доки я їх по аудиторіях не розкидав, — від низьких вібрацій голосу здригаюсь. Хлопець також. Мене відразу ж відпускають, і я за інерцією роблю крок назад, — перед дівчиною перепросив, і щоб я тебе не бачив. Що зрозуміло, що не зрозуміло?

— Вибач, — киває той та, позадкувавши, зникає в натовпі.

— Вам тут медом намазано? То я зараз інше шоу організую. Розійшлися! — подає команду. І вони… Слухаються.

Натовп розходиться, найзацікавленіші зволікають, але потупцювавши на місці, підтримують "поведінку натовпу" та теж йдуть. Звісно ж, це через того, хто продовжує стояти за моєю спиною. Обертаюся, усвідомлюючи: всупереч тому, що він мій захисник, я його побоююся.

— Ти як? — питає цей величезний, під два метри вгору й трохи менше вшир, громило.

— Захаре… — видихаю, незграбно посміхнувшись, — голос у тебе, звісно.

— Ага. З тринадцяти такий, — усміхається той, — пішли, до аудиторії доведу. Причепилися ж, шакали, — і поглядом пильнує спорожнілий хол.

— Спасибі тобі величезне! — торохкочу із запізненням.

— Та припини. Оцим чоловіки й мають займатись, а не за руки хапати. Повиривав би, але тоді мені тренер теж щось вирве, — гмикає він серйозно.

Захар Бруксін — зірка боксу. На рингу він просто стріла: швидкий, чіткий й оглушливо-сильний. А сам витривалий та величезний. Його називають майбутнім Кличком, і я повністю підтримую тих, хто пророкує йому відмінну кар'єру.

Брукс чесно доводить мене до аудиторії й, окинувши попереджувальним поглядом тих, хто знаходиться поруч, йде, попередньо кивнувши мені.

— А що поруч з тобою робив Захар? — підіймає брови Саша.

— Довго розповідати, та й не надто хочу, — відрізаю чесно. Тому що ранок був такий собі.

— Гаразд, як скажеш. Привіт, до речі! — вона цілує мене в щоку, а я намагаюся придушити у собі безглузде й абсолютно недоречне почуття ревнощів, на яке зовсім не маю права. Мало що у них там із Дем'яном було, зрештою! По-перше, я йому ніхто, по-друге, я йому ніхто і по-третє, теж: Я. ЙОМУ. НІХТО.

Але запалена свідомість не надто прислухається до надривних верещань розуму.

Перша пара, друга, третя. У їдальню вирішую не йти. Не хочу, щоб історія у холі повторилася, а Брукса може не опинитися поряд, та й не зобов'язаний він мене рятувати.

Залишившись підпирати аудиторію англійської на сорок хвилин, дивлюся у посібник з маркетингового ціноутворення й відчайдушно намагаюсь зосередитися хоча б на чомусь.

— Маша! — гукає Аріна Туманова і я, обернувшись, щиро посміхаюся їй, закривши безглуздий зараз підручник. На жодному рядку зосередитись не змогла! Не сказати, що ми з Аріною спілкуємося дуже близько, але, попри зайву різкість, вона мені подобається. — Вечірка наступного тижня. Йдемо?

— Дякую, звичайно, — знизую плечима, — але ж ти знаєш, я не фанатка подібних зустрічей, — навіть через мої регулярні відмови дівчата не залишають спроб знову й знову запрошувати мене кудись. Це тішить.

— Іноді треба відпочивати, Машо. Тож якщо передумаєш, знайдеш там мене! Голуб уже всі вуха майбутнім збіговиськом продзижчав, і я сама давно хочу повеселитися! — Туманова підіймає руку і махає комусь. — Ти мало повз не пройшла. Куди так летиш? — питає вона у Таї, що підійшла до нас.

Ми стоїмо за колоною, не дивно, що Жарова не побачила. Я причаїлася тут навмисне, щоб меншенько майоріти.

— Привіт, Маш. Арін, я до Марка забіжу ненадовго, не загуби, гаразд? — я киваю Таї на її привітання і відводжу погляд до вікна, щоб не виглядало, ніби підслуховую.

— Звісно! Передавай викладачу мої найщиріші вітання!

— Неодмінно передам, — жартує вона, — гарного дня, Машо, — лагідно каже мені.

— Дякую, і тобі.

— Обіцяй хоча б подумати, га? — повертається до теми Туманова, а я сміюсь, так кумедно вона складає у молитовному жесті руки.