Розділ 8

— Дивіться, тихоня ручки розпустила! А мене так помацаєш, га?

Здригнувшись, смикаю долоню та роблю крок назад. За допомогою чужих грубих слів змахую, нарешті, пелену перед очима, перервавши наші переглядки.

— Пащу закрий, — тихо, але виразно-різко каже Дем'ян. Він не тримає мене, але очей не відводить. Я відчуваю, як його важкий погляд пропалює скроню.

— Е, а ти хто такий взагалі? — підходить до нас один із моїх однокурсників Боря Лазов. Він понтовитий, зухвалий та задиристий. Терпіти його не можу, у нас це почуття взаємне.

— Дем'ян. — Відповідає, не повернувши голови.

— Надто довго. А якщо коротко?

— Дем'ян.

— Гаразд, Дем. Я — Борис, — пирхає Лазов, простягаючи руку, яку Дем'ян якщо й бачить, то все одно ігнорує.

— Дем'ян. Скоротиш ще раз, познайомишся з лікарняним ліжком. — Уривчасто, з загрозою, без виклику. Тому що виклик Дем'янові не потрібен. Лише миттєва перемога.

— Ну Дем'ян, то Дем'ян, — Борис підіймає руки долонями вгору та відходить на пару кроків.

Він завжди так на людей діяв. Одного тільки погляду вистачало, щоб бажання відійти від нього заповнило до країв. Тільки не мене. Як інакше пояснити те, що я все ще стою, хай трохи далі, гнана переляком, але поруч із ним?

— Дем'яне, привіт. Мене звуть Саша Сомова, будемо знайомі? — вона манірно простягає йому руку, а у мене на язику гіркий присмак. Я знаю цей тон і впевнена: якщо подивлюся на неї, побачу неприховане кокетство й закличний блиск в очах. .

— Ми знайомі. — Відрізає у своїй звичній манері.

— Ох, я тебе теж запам'ятала, — млосно, з придихом та з ледве відчутною розслабленістю в голосі. Такою, коли хрипотця від задоволення з'являється.

— Зникни. — Кидає їй, і стільки зневаги у цьому слові, що мене охоплює холод.

Навіщо я взагалі стою тут? Навіщо слухаю це все? Озираюсь і помічаю, що на нас дивляться. Правильніше сказати: дивляться тільки на нас. Зацікавлено та уважно для того, щоб у найдрібніших подробицях розповісти тим, хто з якихось причин не зміг долучитись до перегляду. У такі моменти прогульники шкодують, що були відсутні.

Стає ніяково. Я ж до нього сама полізла, а він і зараз стоїть — руки по швах, ні кроку вперед. І тільки погляд хижий, пожираючий. Мене.

— Не треба так зі мною… — чую ображений Сашин голос і більше не можу цього витримати. Не можу!

— Рада була побачити тебе, Дем'яне. Добре, що у тебе все добре склалося, — вимовляю плутано, на нього не дивлячись і, розвернувшись на п'ятах, йду в бік воріт.

«Добре, що в тебе все добре»?! Боже, Машо, що б ти ще сказала?!

Мене б'є озноб, хоча на вулиці тепло, зробити вдих важче, ніж секундою раніше. Я швидко кліпаю, намагаючись правильно дихати, як на заняттях йогою, про які мені всі вуха продзижчала Сомова! Подруга називається! «Я тебе теж запам'ятала...» Це що ж виходить... Вони, що, спали?! Дем'ян і Саша?! Мій Дем'ян і…

Стоп!

Я навіть зупиняюся посеред дороги від сили цієї шаленої думки, яку, здавалося, не зупинити, так далеко понесла свідомість.

Ніякий він не мій! Ми сто років не бачилися, та й тепер перебуваємо на різних точках світу! Ні, взагалі у різних світах! Син Лісовських. Тепер так... А я названа донька алкоголіків. Оце знайомство було б!

Тільки його не буде.

Там, у стінах дитячого будинку ми виживали, одне за одного тримаючись. А тепер розійшлися кожен у своє життя. Не перетинаємі, як паралельні. Тільки… зустрілися ми нащо?

Ось, що гризе мене. Надто хочеться відшукати відповідь на питання «Навіщо ми зустрілися» й, видихнувши, забути про все та повернутись до попереднього життя. Тільки не виходить. Я й так, й інакше кручу ту фігурку складного гігантського пазла, проте ніяк не можу правильно прилаштувати важливу деталь, щоб, із задоволенням оглянувши закінчену картину, запхати її на антресоль. Вище, аби тільки очима часто не натикатися. А краще от взагалі подружці подарувати, тим паче хоче сильно.

Аж зуби зводить! Адже він не картина! У цьому й проблема — до речей я байдужа. А до нього…

Випадковість, Машко! Збіг, хей!

Я намагаюся вгамувати серце, яке бунтує та мозок, що мчить на максимальній швидкості у світ променистих дивовижних фантазій весь час, доки їду на роботу. Поїсти зупиняюся біля невеличкого магазинчика, що розташований навпроти мого маркету. Я купую розігрітий цільнозерновий круасан з шинкою, сиром та листям салату. Смачно. Мабуть. Тільки ось смаку не відчуваю.

Думки зайняті іншим. Спогади годинної давності, ніби пластинка, що набридла до скону, а думки, немов старий магнітофон, який зламався і його неможливо вимкнути. Я без зупину пророкручую кожну зміну на його дорослому обличчі, кожен помах довгих гарних чорних вій.

Вродливий. Він сам дуже вродливий. І тоді був теж, і зараз...

Зі зміни повертаюся в розбраті. Голова важка, гуде.

Я збрешу, якщо скажу, що не чекала, що він піде за мною. Чекала. І чого вже приховувати, хотіла. Але він не пішов. Ані тоді, коли я вийшла за територію вишу, ані тоді, коли сіла в автобус, ані тоді, коли увійшла до свого супермаркету, ані тоді, коли поверталася до гуртожитку.