Домовленість

 «Перше кохання завжди несе із собою безліч проблем. А якщо вона переконана патріотка з революційним характером і постійними  творчими ідеями, що виливаються назовні купою розмов і дій, та ще й має молдавську кров, яка не дає зупинятися і керує її вчинками швидше, ніж головою, то бути з нею у спокої просто неможливо. 
Але я щиро закохався, і вже не зможу прожити без неї та її вигадок». 
Саме так дев'ятнадцятирічний Флорин Астреану характеризує свою дівчину Віоріку, з якою вони зараз прямують до Кишинева, столиці Республіки Молдова.  

Молоді люди їхали на курси літератури та історії Молдови. 
Шлях видався довгим: з міста Брічень, що біля українських Чернівців, аж у центр країни. Віоріка сиділа, пригорнувшись до хлопця. Він щасливо усміхався, відчуваючи її тендітну ручку, що її довірливо поклала до його руки. Увесь цей час (трохи більше, ніж три години) дівчина тихенько говорила, а Флорин запам'ятовував усе в деталях, щоби потім записати, всі її вигадки. Така вже особливість людини, що вчиться на журналіста. 
 

Автобус минув кілометри височенних виноградників, які взимку закривали землею, і вони, притрушені снігом, скидалися на переплетений сріблястий тин, що трішки рухався з поривами вітру, мов би, захищаючи Молдову від усіх ворогів. Трохи далі — яблуневі й персикові сади. Сиві дерева тяглися галуззям угору, неначе відлякуючи тих, кого не злякав виноградовий тин. Рівнини й ниви, що влітку золотяться кукурудзою, соняшником і пшеницею, зараз стелилися білою пеленою, наче рушниками, вітаючи кожного, хто прямує до Кишинева. 
Зовсім низенькі гори Кодри з густими лісами на тлі ясного неба, виблискували й переливалися, як навіки застиглий кришталевий палац. 
Один лише невгамовний Реут ніс свої сині води до далекого Дністра, віщуючи про скорий прихід весни  
 

Флорин та Віоріка вийшли в столиці й попрямували до міського будинку культури «Феровіарілор». 
Хлопець озирнувся. З їхнього останнього візиту нічого не змінилося. Єдине, тільки, вони останній раз були тут улітку, коли Кишинів потопав у зелені і квітах, а зараз місто вкривав сріблясто-блакитний сніг. А так...
 

Люди ходили туди-сюди у справах. Машини літали двосмуговими дорогами, утворюючи нвеликі затори. Таксисти закликали туристів. Хтось ходив із рюкзаками й телефонами чи картами, розгублено шукаючи дорогу. Інші фотографувалися біля парламенту і біля пам'ятника героєві Молдови Стефану чел Маре. 
 

Не змінилась і поведінка Віоріки.  
Флорин відводив дівчину від усього, що траплялося на шляху. 
Через поганий зір, вона намагалася доторкнутися до дверей магазинів, до ялинок, дерев, повітряних кульок, які продавали дітям і, навіть, до сірої кішки, яка вчасно скочила під зелену лавку біля під'їзду дев'ятиповерхівки. 
***
У просторім, світлім приміщенні будинку культури вже зібралося більше, ніж сто молдаван. У залі для репетицій танців рядами стояли стільці. Майже скрізь уже сиділи люди.
Хлопці у білих штанях, білих вишиванках, чорних сап'янцях підперезані червоними або чорними пасками, у світло-жовтих вишиваних желетах і сірих смушевих шапочках. Дівчата теж одягнені в молдавські костюми, сиділи перезиркуючись одна з одною. 
 

Цього разу молодь їхала з усієї Молдови для обговорення та розробки освітніх проєктів, курсів, сайтів для молдаван, що мешкать за межами країни.   
 

Віоріка брала активну участь в обговоренні й висувала все нові й нові версії втілення в життя чиїхось пропозицій. На кожну з промов дівчина мала відповідь або доповнення. 
 

Раптом вона тихенько сіла, пригорнувшись до Флорина і поблідла, ледь помітно затрусившись. 

Хлопець не міг розібрати, чи вона хвилюється, чи боїться. Можливо, і те, й інше, бо на таку подію не кожен проб'ється, а вона зазвичай починає хвилюватися чи не на кожному заході.  
 

Поряд із дівчиною сів Кіпріан, студент історичного факультету. Смаглявий, чорнявий, з карими очима і глузливою посмішкою. 
Флорин міцніше пригорнув дівчину, оскільки знав, що вона дуже боїться Кіпріана. Бо раніше той кілька разів намагався зізнатися їй у коханні, але Віоріка тікала і забирала Флорина, щоб той не почав битися. 
 

Зараз йому теж хотілося виставити Кіпріана за двері або, хоча б, обмовити, та він тільки погладив Віоріку по голові, намагаючись показати, що нічого боятися. 
 

Для обох обговорення пройшло напружено, і хотілося швидше зникнути куди-небудь.  
 

Але молдованка є молдованка. Вона довго не сумує. Тому, по завершенню зборів, дівчина побігла в натовп із радісним криком «Ніта!»  
 

Флорин знав, напевне, що щось подібне має статися обов'язково. Але вона зникла так раптово, без будь-яких попереджень... 
Він злякано озирнувся і трохи розгубився.  
Всі дівчата були одягнені в білі сорочки, коричневі, з візерунками, катрінки, чорні запаски, на голові мали білі хустинки. Навіть волосся у всіх заплетене в грецький джгутик.   
Але побачивши її з їхньою подругою Люмінітою, заспокоївся. Дівчина не носила хустинки й мала біляве волосся, коли всі інші — чорняве, як у Віоріки, або русяве. 
 

Поки він дійшов до них, Віоріка вже зникла. 
І посипалися на бідну Люмініту докори, й відбивалася вона до останнього.  
 

— Та мене попросили відійти! — захищалася дівчина, — іди надвір!  
 

Надворі Віоріка стояла та розмовляла з тим самим хлопцем, якого боялася. 
Подиву Флорина не було меж, але він був певен, що «молдовенятко» йому ніколи не зрадить. Та й... чого б це? З якого переляку? Єдине, що вона може попросити — це дати їй спокій або якісь історичні свідчення.
Хлопець уже подумав, що має захистити її й, нарешті, хоч раз покричати на Кіпріана, але...  
 

— Я все зроблю до середини березня, — спокійно мовила дівчина і, навіть, усміхнулася... Так тепло і приязно... 
 

— Ти найкраща, — радісно відповів хлопець.  
Вона лише суворо зиркнула на нього, повернувшись до Флорина.  
Той уривок розмови так і залишився в пам'яті. Йому було неприємно, що Віоріка не повідомила про розмову і незрозуміло, чому так.