1 частина

Ігнісар

Я прокинувся від того, що в мої двері буквально вломився мій наставник — Кайрон. Його голос був різким і рішучим:
— Ігнісар, скоріше вставай! Батько чекає тебе для важливої розмови.

Не встиг я навіть протерти очі, як він уже зник, рушивши до кімнати мого брата. Що ж, якщо батько підняв усіх у таку рань, то справа точно серйозна.

Через кілька хвилин я стояв перед батьком, який мовчки дивився у вікно. Його постать була непохитною, а погляд — далеким. Хоча сонце ще тільки сходило, напруга у повітрі відчувалася, наче перед бурею.

— Доброго ранку, батьку. Щось трапилося? — запитав я, і холодний дрож пробіг моїм тілом.

Батько не відводив погляду від вікна.
— Доброго ранку, Ігнісар. Де твій брат? Ви потрібні мені обоє.

— Наставник пішов до нього. Я думав, він уже тут.

— Добре, тоді зачекаємо.

Його голос був настільки спокійним, що це здавалося навіть лячним. Мій батько завжди був людиною дії, а тут — така стриманість.

За кілька хвилин у кімнату, майже спотикаючись, увірвався мій брат Дракс.
— Доброго ранку, тату. Вибачте за запізнення, — промовив він, з острахом поглядаючи на батька.

Ми обидва чекали виговір, але, на наше здивування, його не було.

— Сідайте, — коротко наказав батько, і ми мовчки підкорилися.

Після кількох секунд мовчання, які здавалися вічністю, він нарешті заговорив:
— Я прийняв рішення. Ви обоє вирушаєте до академії. Там ви будете жити й навчатися протягом року. Але це не просто навчання. Я хочу, щоб ви знайшли там свою пару.

Я і Дракс ошелешено перезирнулися. Його слова були настільки несподіваними, що ми навіть не змогли зв’язати до купи жодного слова.

— Батьку... але чому? — нарешті зумів запитати я.

Він перевів погляд на нас. У його очах світилася сталь.
— Бо настав час. Ви дізнаєтеся більше, коли дістанетеся академії.

Його тон не допускав заперечень. Ми з братом мовчали, намагаючись осмислити почуте.



---

Я не міг більше стримуватися. Слова виривалися самі собою, попри крижаний погляд батька.
— Але як так? У нас тут друзі, вчителі… Я розумію, що Дракс ще не вчиться, але я вже навчаюся в нашій королівській академії! Я маю все покинути і полетіти бог знає куди? — мої слова звучали твердо, хоча я намагався тримати себе в руках і не кричати.

Батько повільно повернувся до мене. У його очах з’явилася насмішка.
— Ви тільки подивіться на нього. Друзі в нього тут, навчання. Як же він це все покине? — він глузливо хитнув головою. — Не переживай, я дозволю вам взяти з собою трьох друзів і наставника.

Його слова мене не заспокоїли. Навпаки, вони ще більше розпалили обурення. Але перш ніж я встиг щось сказати, він продовжив:
— А про навчання… Ти сам віриш у те, що зараз говориш? — Його голос став суворішим. — Ти ж тут геть не вчишся. Ходиш на заняття, коли тобі заманеться, і тільки заради виду. В академії такого не буде. Там доведеться вчитися.

— І що, якщо я відмовлюся? — запитав я, хоча вже знав, що це була помилка.

Батько примружив очі, і його тон став крижаним:
— Якщо ти відмовишся, я відправлю вас обох до армії.

Я відчув, як у грудях холоне. Його слова були не жартом. Батько ніколи не кидав слів на вітер.

Дракс, який весь цей час мовчав, спробував втрутитися:
— Тату, це жорстоко…

Батько перевів погляд на нього.
— Жорстоко? Це життя. У вас є вибір: або академія, або армія. І не смійте думати, що зможете уникнути цього.

Ми з братом перезирнулися. У наших очах читався той самий страх. Суперечити більше не мало сенсу.
 

Драксі

— Ігнісар, у мене є ідея, — звертається до мене брат, його очі палають від рішучості.

— Давай втечемо в гори, подалі від батька. Так він нас не знайде, а навесні повернемося, — пропонує він, наче це найпростіший план на світі.

Я стискаю губи, намагаючись стримати обурення. Він завжди був таким — прагнув до швидких рішень, навіть якщо вони здавалися безглуздими.

— Не думаю, що це хороша ідея, — відповідаю я, розчаровано поглядаючи на нього. — Ти ж пам'ятаєш, коли ти тікав з дому? Батько завжди знаходив тебе і повертав додому. Чи ти забув, як він замкнув тебе на два місяці? Ти не міг бачити друзів, не міг літати. А зараз він нам погрожує армією. Я вже був там...

Я помічаю, як у його очах з'являється розгубленість. Він не хоче це чути, але йому треба зрозуміти.

— Ти був в армії? — здивовано запитує брат, намагаючись збагнути, чи це справжня загроза.

Я кидаю погляд на його молоде обличчя, на те, як він все ще вірить, що є якісь шляхи уникнути наслідків.

— Так. Довелося побувати. Батько тоді покарав мене, бо я не послухав його наказу, втік з дому і провів всю зиму в печері. Там холодно, і ти кожен день чекаєш, коли він прийде за тобою. Повір мені, там не солодко. Чи ти хочеш перевірити? — мої слова лунають гірко, і я намагаюся передати йому всю важливість того, що я пережив.

Брат замовкає на мить, його обличчя змінюється, він думає. Я бачу, як страх починає прокидатися в його очах.

— Ні! Я не хочу до армії! — скиглить він, і я відчуваю полегшення. Він нарешті зрозумів.

Я тихо зітхаю, адже знаю, що це ще не все. У мене є лише один шлях, яким я готовий йти.

— От і я не хочу. Давай краще полетимо до академії, а там уже буде видно. Може, хоч свою пару знайдемо, — кажу я, намагаючись переконати його, хоча й сам не зовсім вірю в це. Але в мене немає вибору. Ми не можемо залишитися тут, під постійним контролем батька. Академія — це шанс. Хоча б тимчасово.

Брат, знову замислившись, дивиться на мене з надією.

— Ти справді віриш, що ми зможемо втекти до академії? Чи це теж небезпечно?

Я усміхаюся, хоч і не можу приховати сумнівів.

— Якщо не спробуємо, ніколи не дізнаємося, — відповідаю я, відчуваючи, як важлива кожна мить цього рішення.

Він киває, і я бачу, як в його очах спалахує рішучість. Ми маємо діяти, інакше нам ніколи не вдасться вирватися з-під батькових криків і погроз.

— Тоді полетимо, — каже він, і я відчуваю, як серце починає битися швидше. Це може бути наш шанс.