Глава 8. Новини

Зачинивши за майстром двері, Люба озирнулася до сина. Ставити питання, як Давид знайшов підхід до нього, вважала зараз недоречним. Але цей факт її справді зацікавив.

Тіло ломило від незручного, проте приємного сну в кріслі, тому, нагодувавши Ваню, вирішила прийняти гаряченьку ванну. Набравши трохи більше води та додавши щедро піни, занурилася до шиї. Байдуже, що ще ранок, хто їй може заборонити відпочивати?

Не хотілося думати про незавершений ремонт, про майбутні витрати. А особливо, не хотіла думати про поїздку в офіс. Віддалена робота не завершувалася лише перекладами та електронними листами. Потрібно було відвідати бухгалтерію, а ще сходити до лікаря, звозити малого до стоматолога…

Важко видихнувши, закотила очі. Навіть відпочинок перетворює на виснажливі роздуми. Заплющивши повіки, затримала дихання й на мить занурилася під воду з головою. Шум у вухах нагадував сильний вітер, буяння якого не вщухало майже всю попередню добу.

Вилізати не хотілося, але пів години промайнули непомітно. Укутавшись в рушники й одягнувши біленький банний халат, взула м'які капці та почимчикувала в кухню, щоб зробити чаю, і подумати, як планувати наступний тиждень.

Тіло відпочило, а ось розум постійно вишукував теми для вирішення. Адже треба встигнути до заморозків пофарбувати ґанок, відремонтувати східці, а ще подумати про утеплення будинку. «Щоб заробити на все це, маю гарувати як коняка», — задумливо помішуючи цукор у чашці, дивилася у вікно.

Телефон заграв мелодію.

— Привіт, мамусь! Як справи? — радісно промовила, ще не почувши рідного голосу.

— Привіт, дорогенька. Справи не дуже. Тільки не хвилюйся, добре? — серце почало калатати. — Батько в лікарні. Швидка забрала. Я зараз поруч із ним, тому не зривайся, не біжи.

— Що сталося? — їй стало різко холодно, руки ніби затремтіли, змерзаючи.

— Температуру не могли знизити. Аналізи вже зробили, чекаємо результатів.

— Чому ти мені одразу не зателефонувала?

— Не хотіла, щоб ти стрімголов їхала до нас, тоді я б ще більше хвилювалася, як ти з малим доїдеш, ще й по такій погоді… Йому зробили укол, наче стає краще.

— Я зараз приїду! — впевнено сказала, поставивши чашку на стіл та йдучи до сходів.

— Так, доню, стоп! Не треба нікуди їхати. Почекаємо понеділка, я піду на роботу, а ти замість мене приїдеш до лікарні. Добре?

— Я подумаю. Ви в нашій місцевій лікарні?

— Так, Любашо, саме тут. Доктор прийшов, я побігла. Зателефоную, коли будуть новини. І благаю, бережіть себе. Будь розумничкою. Люблю вас!

— І я вас, — почула важкий мамин видих, квапливе «бувай» та гудки.

Тривога накочувала. Визирнувши у вікно, замислилася. Дороги вщент затоплені, їхати зараз автівкою надто ризиковано. Не вистачало ще посеред траси заглухнути. Що тоді робити? З дитиною, по холоду? Ні, вирішила дослухатися до слів матері й залишатися вдома, а в понеділок змінити її в лікарні.

Щоб відвернутися від поганих думок, вирішила зайнятися прибиранням. Переодягнувшись у спортивні штани та футболку, квапливо підсушила волосся феном, і розпочала з першого поверху.

Зайшовши до ванної кімнати, довго придивлялася, намагаючись зрозуміти, що змінилося. В одній руці ганчірка, в іншій — спрей для скла. Стояла, хмурилася.

— Дійшло! Нарешті! — вигукнула сама до себе.

Провела рукою по дзеркалу. Воно більше не відпадало від стіни. Дивно, адже сама вона його не ремонтувала. Згадала, що тут був Давид, коли одягав змінну одежу. Невже полагодив?

Подивилася на своє відбиття. Дві емоції сварилися — вдячність та невдоволення, що він зробив це без її згоди, навіть не запитавши. Чого раніше не зайшла сюди, коли не було поганих новин? Тоді могла б і усміхнутись.

Ідучи коридором, не помітила, як з другого поверху спускався Ваня. Задивившись кудись перед собою, наштовхнулась на диван і, коли пролунав голос сина, впала обличчям у подушки.

— Мам?

— Усе гаразд, посадка була м'якою, — пробубоніла, уткнувшись носом у тканину.

Підвелася й, поклавши приладдя на столик, сіла, підігнувши ноги.

— Як можна не помітити диван? — лагідно, але з усмішкою, запитав хлопчина, сідаючи поруч і гладячи її по нозі. — Боляче?

— Трохи. Та нічого, не зламаюся, — притиснула малого в обійми.

— Ти, як переїхали в цей будинок, якась дивна.

— Роботи багацько, а сил не вистачає.

— Мушу тебе розчарувати, — губи Вані стиснулися, а брови підстрибнули.

— Кажи, — закрила руками обличчя.

— У моїй кімнаті протікає дах. На стелі вже мокра пляма.

— Час від часу не легше. Дякую, сину, що не даєш нудьгувати, — поплескала по плечу.

— То ж не я…

— Знаю. Подаси телефон?

— Будеш телефонувати Давиду? — Люба округлила очі, дивлячись на усміхненого сина.

— Ні, — гостро відповіла, кліпаючи, — просто зателефоную, викличу майстра.