РОЗДІЛ 1. День, коли я зникла

Я завжди думала, що зникнення — це щось різке. Миттєве. Наче клацання пальцями: ще секунду тому ти є, а в наступну — тебе вже немає. Люди зникають у новинах, у кримінальних зведеннях, у чужих розповідях, які слухаєш краєм вуха, поки вариш каву. Здавалося, це щось далеке, майже нереальне. Таке, що трапляється з іншими.

Насправді я почала зникати значно раніше.

Того ранку я прокинулась від тиші. Не від будильника, не від дзвінка, не від повідомлення від Дениса. Просто від тиші — густої, важкої, такої, що осідає на грудях і не дає нормально вдихнути. Вона лежала в кімнаті, як ще одна присутність, ніби хтось стояв у кутку й дивився на мене, затамувавши подих.

Я відкрила очі й перше, що побачила, — стелю. Звичайна біла стеля з ледь помітною тріщиною над ліжком. Я рахувала її вже сотні разів. Колись уявляла, що це річка, яка розділяє дві країни. Потім — що це шрам, слід від старої травми. Тепер вона просто була. Як і я.

Денис спав поруч. Його спина була повернута до мене. Я завжди прокидалась раніше за нього. Завжди. І кожного разу в цю мить у мене виникало дивне бажання — торкнутися його плеча, перевірити, чи він справжній. Чи він тут. Чи він ще мій.

Я не торкнулась.

Я дивилась, як піднімається й опускається його спина, і думала, що ще кілька місяців тому цей рух викликав у мене паніку. Я прислухалась до його дихання, ніби боялась, що він перестане. Що зникне. А тепер… тепер я дивилась і не відчувала нічого. Порожнеча була страшнішою за страх.

«Ми ж добре живемо», — сказала б я будь-кому, якби мене запитали.

І це була б правда.

Напівправда.

Найнебезпечніша форма брехні.

Ми справді жили добре. Без криків. Без розбитого посуду. Без нічних істерик. Без жінок, про яких я дізнавалась випадково — з чужих сторіз, з запаху парфумів на його куртці, з повідомлень, які він «забував» видалити.

Це все залишилось у минулому. Так він казав.

І я вірила.

Бо дуже хотіла.

Я пам’ятаю перший раз, коли пробачила. Тоді це здалося мені подвигом. Я почувалася сильною, дорослою, мудрою. Я думала, що любов — це вміння терпіти. Вміння чекати. Вміння закривати очі.

З часом я навчилася робити це автоматично.

Я встала тихо, щоб не розбудити його. Підлога була холодною. Я зупинилась на мить, притиснувши пальці ніг до ламінату, і подумала, що холод — це добре. Він нагадує, що ти ще тут. Що ти ще відчуваєш.

На кухні було напівтемно. Світло з вулиці ледь проникало крізь штори. Я поставила чайник, але не ввімкнула його одразу. Просто стояла й дивилась у вікно, де місто тільки прокидалось. Люди поспішали у своїх справах, ніби мали чіткий план. Я дивилась на них і відчувала дивну заздрість.

Телефон лежав на столі. Я дивилась на нього кілька секунд, перш ніж взяти.

Жодних нових повідомлень.

Рік тому це б означало спокій. А ще рік тому — паніку.

Я зловила себе на думці, що колись перевіряла його телефон щодня. Не тому, що він давав привід. А тому, що я не могла інакше. Любов у моїй голові давно переплелась із контролем.

Я знала, коли він востаннє був онлайн.

Я знала, кому він лайкав фото.

Я знала, які слова він писав іншим жінкам.

Бо колись писав їх і мені.

Коли Денис прокинувся, я була в коридорі. Він виглядав сонним, але спокійним.

— Ти рано, — сказав він.

— Не спалось.

— Ти сьогодні кудись?

— Так. Мені треба пройтись. Подумати.

— Я можу піти з тобою.

— Ні. Я швидко.

Він подивився на мене уважніше.

— Все нормально?

Я кивнула.

Я завжди кивала.

Перед виходом я подивилась у дзеркало. Моє обличчя виглядало втомленим. Очі — надто дорослими для двадцяти п’яти.

Я вийшла з дому, не знаючи, що більше сюди не повернусь.

Я ще не знала, що цей день стане точкою відліку.

І що моє зникнення почнеться саме тут.