1.Ніколь

Брехня — це хвороба, яка перетворює душу на темну безодню.

*Россі - це фамілія, від італ. rosso (червоний)

— Сеньйорито Россі, не хочете зайти всередину, сьогодні прохолодний вітер.

— Сальваторе, — усміхаюся. Поглядом прошу залишити мене наодинці й хай навіть у холоді.

— Вибач, — трохи схиляє голову.

Як можна снідати у закритому приміщенні, якщо на вулиці весна? Мілан перетворюється на гніздечко кохання та шаленого ритму життя. Сіра зима нарешті відступає, впускаючи сонечко на заміну важким хмарам і туману.

Глибоко вдихаю свіжий аромат квітів, що щойно розпустилися. Милуюсь плющем, який закутав у свої обійми стіни будинків. Живого паркану з жасмину, що вже розпустився. Солодкий аромат витає у повітрі, пробуджуючи дитячі спогади та мрії.

Мілан прекрасний будь-якої пори, але навесні немов місто з казки. У цьому я переконуюсь щоразу, перебуваючи на цій терасі.

— Тримай, донько, — на моєму столику з'являється чашка з лате.

— Дякую, але я вже йду, сьогодні перший день практики.

— Справді?

Власник старенької й водночас моєї улюбленої кав'ярні опускається на сусідній стілець.

— Шеф тебе взяв на практику? — накриває мою руку долонею.

— Ні, шеф поїхав у справах, але направив до свого найкращого учня, — не ховаю гордості. — Дуже щаслива, що нарешті зможу виконати обіцянку, дану дідусеві.

Тепер уже хочеться плакати.

— Доню, я певен: дідусь пишається тобою.

— Знаю, — змахую нестримні сльози, — але мені дуже його не вистачає.

— П'єра? — зітхає. Хитає сивою головою.

Сальвадор — старий друг мого дідуся. Чоловікові далеко за вісімдесят, а він ще бігає вранці, п'є подвійну порцію гіркої кави й нещодавно одружився, вдруге, з чарівною аргентинкою.

— Все нормально, я вже звикла. Сьогодні тато поїхав до Канади, місяць спокою. Поживу в готелі, забуду про “безодню”, відпочину від невдоволення та фальші.

Опускаю очі. Ніколи не можу дивитись на витягнуте від злості обличчя Сальва. Він, як ніхто інший, знає характер моєї мами.

— Ця жінка колись заплатить за свою підступність, — помітні зморшки на обличчі стають ще глибшими. Сині очі горять невдоволенням.

— Сальво, вона не погана, — обіймаю старого за плечі.

— Ти, як завжди, захищаєш, — невдоволено підтискає губи.

На терасі з'являється офіціант, перериваючи нашу розмову.

— Вибачте, привезли зерна.

Сальво сам відбирає кавові зерна.

— Зараз, — суворо відрізає. Змушує офіціанта здригнутися, а мене — усміхнутися.

У такі моменти він нагадує дідуся.

Він завжди був суворим з підлеглими й мінімум дідусем з дітьми та онуками.

Пів року тому, після чергової сварки з моїми батьками, йому стало погано. З того часу він лікується у Парижі, дуже рідко телефонує, чим ще більше засмучує.

— Успіху тобі дочко, до завтра.

— Чао, Сальво, не працюй багато! — жартую.

Разом піднімаємось. Я йду до автомобіля, а власник ховається за скляними дверима маленького кафе.

— На Гарібальді зупинишся біля метро.

— Звісно.

Нещодавно я відкрила для себе підземку. Це місце для мене нагода влитися у масу. Бути простою людиною. Кожна поїздка перетворюється на веселу екскурсію. Можливість поспостерігати за парочками, матусями з дітками та старшим поколінням. Або просто насолодитися думками та переживаннями.

— Де накажете на вас чекати? — зупиняє машину біля входу до ліфта, біля підземки. — Квитки, — простягає маленькі картонки.

— Дякую, я ще маю, — дуже приємна його турбота.

Маріо — мій охоронець-водій понад десять років. Знає всі мої гріхи й дуже ретельно їх зберігає.

— Я тобі напишу, поки що не знаю.

— Будьте уважні.

Дарую щиру усмішку та залишаю салон.

Нарешті можу вдихнути на повні груди. Сесія в універі ще не скоро, і можна з головою поринути у практику.

— Ніколетто, — зупиняюся біля турнікетів, — ви форму забули.

— Ось роззява, — приймаю пакунок від водія.

Махаю рукою і ховаюсь у натовпі.

Навіть не віриться, що цей день настав. Після всіх зусиль, скандалів. А найголовніше — на рівних умовах з іншими.

Я дуже просила шефа не розголошувати моє прізвище. Була готова благати й навіть піти на практику до сусіднього міста.

Хочу зрозуміти, на що здатна без згадки про мого діда й династії.

Навіть в університеті мені не дають спокою, щоразу нагадують, що я з багатої сім'ї й мені нема на що скаржитися.

Я розумію їх, тільки ніхто не розуміє мене, і пояснити не можна. Останніми роками я й не намагаюся. Хто повірить на слово, якщо на екрані телевізора моя сім'я є прикладом для наслідування?

Вмикаю навігатор одразу, щойно сідаю у вагон. У районі Аббіатеграссо я ніколи не була. Дуже боюся пропустити зупинки та запізнитися першого ж дня.