Віконце 20. Дочекатися тебе

Серджіо прокинувся дуже рано і подивився на годинник. Стрілки показували п'яту ранку. Мадам Тюзель була, звісно, славною бабусею, але пора б і честь знати. Що змусило його так довго залишатися в цьому будинку? Тільки зараз Серджіо зрозумів, що він на якийсь час просто забув про все. Як у казці про Снігову королеву. Де зараз Мері? Можливо, спить у готелі. А може так само, як і він, намагається розгадати ці незрозумілі задачки.
Серджіо рішуче встав із ліжка і, намагаючись не сильно шуміти, почав збирати сумку. Коли все було готово, він відчинив двері... і на самому порозі побачив мадам Тюзель, яка стояла з тацею.
- Ви, здається, кудись зібралися, молода людина? - усміхнулася вона. Складалося враження, що вона не лягала спати. Але як мадам зрозуміла, що Серджіо має намір піти? І коли вона встигла зварити йому каву, він абсолютно нічого не чув. Знову загадки.
- Так, мадам Тюзель. Я вдячний вам за прийом, але я занадто довго користувався вашою гостинністю. Мені потрібно йти. У мене є справи. Дійсно, за той час, що я пробув у вас, я багато чого зміг обміркувати. Думки трохи впорядкувалися.
- Не думаю, що ви розібралися в цій заплутаній історії. Схоже, вона або тільки починається, або ще не досягла своєї кульмінації. Ви пам'ятаєте, яка порада чекала на вас в останньому посланні?
- Я повинен дочекатися Мері.
- Ось і не поспішайте.
- Хто ви, мадам Тюзель?
- Звичайна людина. Багато років тому я залишилася удвох із сином у цьому будинку. Тепер, на старості років, сподіваюся бути корисною ще кому-небудь.
- Ні, ви не звичайна людина. Ви хочете такою здаватися, але ви знаєте набагато більше, ніж говорите. - Серджіо починав нервувати. Він відчував, що не може контролювати ситуацію, хтось постійно скеровує його і Мері в ті чи інші боки, і мадам Тюзель знає, хто саме.
- Не завжди потрібно говорити те, що іншим не варто чути. Я не обманювала вас і не збираюся це робити зараз. Просто я не кажу вам усього, бо є речі, про які вам знати поки що не слід.
- Що за таємниці? Ми не в казковому царстві-державі. Це реальне життя, мадам Тюзель. Я жива людина, у мене є почуття і переживання. Якщо ви не маєте наміру мені відкрити ваш секрет, то я з'ясовуватиму його сам. І я знайду відповідь, повірте мені.
- Наберіться терпіння, Серджіо. Сьогодні ввечері, якщо нічого більше не трапиться, ідіть на всі чотири сторони. Повірте, з вашою Мері нічого не трапиться. Адже вона жила якось без вас до цього. Не поспішайте з поспішними рішеннями. А поки що - пийте каву, можете тут попрацювати. Чекайте вечора.
Мадам Тюзель була настільки переконлива і спокійна, що це не могло не подіяти на Серджіо. "Зрештою я справді можу ще трохи почекати, - думав Серджіо, - тут вочевидь відбуваються якісь події, в яких варто спробувати розібратися. Ця старенька не договорює багато чого. Вона знає, хто стоїть за всіма загадками. Спробую поспостерігати ще трохи за нею, а потім вирушу до Мері".
Ранок забрезжив у вікнах і потроху зашуміли вулиці. Тут, на околиці міста, не було так гучно, як у центрі, але все одно вже можна було розрізнити перші дзвони міських трамваїв і шелест коліс машин, що виїжджали. Серджіо вирішив трохи попрацювати і відкрив ноутбук.
Мадам Тюзель у цей час напружено вдивлялася у вікно. Мав під'їхати її син і привезти звісточку від Клари. Це була її близька подруга. Разом вони пройшли досить довгий шлях, щоб тепер без гучних слів називатися не просто подругами, а сестрами. Було і погане, і хороше, вони виручали одна одну зі складних ситуацій, пройшли важкі повоєнні роки, народження дітей, смерть чоловіків... Не було нічого в цьому житті, що могло б зупинити одну з них, якщо друга потребувала допомоги. Цього разу Клара вирішила допомогти цій милій дівчинці з пекарні та її новому знайомому. Чому? Тюзель не питала. Захоче - розповість потім. І в цьому сумнівів не було. Просто зараз, мабуть, не час. Зараз головне завдання - затримати Серджіо у себе вдома. Хоча б до 19:00. Так просила Клара. Але що потім? А раптом у неї не вийде і він візьме й побіжить у пекарню, чи ще кудись? Тому мадам Тюзель і сиділа в очікуванні подальших вказівок.
Але Серджіо захопився проектом і, здається, втратив трохи лік часу. Він сам дивувався, як легко йому працювалося тут, у невідомому будинку, у цієї дивної, але дуже милої жінки. Він почувався маленьким хлопчиком, який гостює в старому бабусиному домі. Хоча й жінка була не така вже стара, та й він давно не малюк.
Протягом дня мадам Тюзель кілька разів заходила до нього, приносила смачні частування та підливала кави. Здається, хтось приїжджав до неї. Схоже, що її син. Але на це Серджіо не звернув особливої уваги. Більше нікого стороннього не було.
О 18:50 Серджіо повністю задоволений виконаною за день роботою закрив комп'ютер.
- Мадам Тюзель, - покликав він голосно, - ви вдома?
- Так, дорогий Серджіо, де ж мені ще бути, - одразу ж відповіла вона, немов очікуючи на це запитання, і увійшла в кімнату.
- Я хочу попрощатися з вами. Відповідей на свої запитання я так і не отримав, але й чекати довше я не можу. Я повинен переконатися, що з Мері все гаразд, і, напевно, у неї з'явилися нові загадки.
- Я не тримаю вас. Звичайно, йдіть. Тільки не забувайте, що ви завжди можете сюди прийти.
Серджіо подякував мадам Тюзель і вийшов на вулицю. Сніг уже не сипав так інтенсивно, але продовжував лежати скрізь: на деревах і дахах будинків, маленьких доріжках і самотніх лавочках. На кілька хвилин він зупинився і вдихнув вечірнє морозне повітря. Подивився навколо - люди готувалися до свят. Це відчувалося навіть тут, у темному провулку, далеко від галасливого центру. У деяких вікнах горіли гірлянди, подекуди вже визирали з-за штор симпатичні ялинки... Маленький магазинчик на розі теж світився яскравими вогниками. На вітрині його були викладені різнокольорові сердечка, що привертали увагу перехожих. Виявилося, що це магазин солодощів. "Цікаво оформили, - подумав Серджіо, - потрібно буде показати Мері, їй сподобається".
Мері бігла туди, куди показувала стрілка. "Північний схід, північний схід, - постійно повторювала вона, - але це може бути що завгодно!" Але вона не зупинялася і йшла в протилежну від центру частину міста. Раптом її увагу привернули яскраві вогники на розі вулиці. Вона підбігла ближче і побачила невеликий магазин. Сердечка у вітрині на фасаді ніжно переливалися. "Як гарно, - подумала Мері, - от би нам із Серджіо зробити таке в пекарні". У цю мить вона повернулася і побачила за кілька метрів від себе того, до кого так наполегливо вів компас. Ні, не компас. До нього наполегливо вело її власне серце.
- Серджіо, - прошепотіла вона.
Він не міг чути свого імені, але він відчув, що вона поруч.
Молоді люди кинулися назустріч одне одному і в цю мить не було нічого в цьому світі, що могло б зупинити їх.
Знову пішов сніг, і дрібні мереживні сніжинки падали на неслухняні локони Мері. Серджіо обійняв її, і вони стояли удвох, осяяні різнокольоровими вогнями, у тихому провулку на північному сході великого міста...