Минув цілий рік. Рік, протягом якого я переконував себе, що зробив усе правильно. Що спалив усі мости й викреслив її зі свого життя назавжди.

Але один дзвінок перекреслив усе.

Раптовий тривожний трель телефону розрізав вечірню тишу. На екрані — невідомий номер.

— Алло? — роздратовано кинув я в слухавку.

— Привіт...

Мій пульс зупинився. Цей голос я впізнаю з тисячі, скільки б років не минуло. Це була вона. Марина.

— Тут холодно... і дощить, — тихо мовила вона. Голос тремтів, блукаючи десь серед глухого шуму осінньої зливи.

— Ти вирішила поговорити зі мною про погоду по телефону? Через рік? Після всього? — я намагався звучати суворо, але пальці стиснули корпус телефону до болю в суглобах.

— Ні... Я просто хотіла почути твій голос, Матвіє. Востаннє.

— Що?! Марино, ти про що?!