Весілля було розкішним. Пишна церемонія, шампанське рікою, золотисте світло ліхтарів, розсипи троянд під ногами. Вона стояла в білій сукні, така щаслива й світла, ніби сама надія спустилася з небес. Усміхнена, з блиском в очах, вона дивилася на Максима, свого нареченого, — і вірила, що попереду лише щастя.
Та вже тоді дещо було не так. Її майбутня свекруха відвернулася в той момент, коли Анна промовляла клятви. Очі батька Максима були холодними, мов лід. Сестра жениха стояла трохи осторонь, стискаючи губи в зневажливій усмішці, а її подруги перешіптувалися, оцінюючи Анну з голови до п’ят. І хоча це був один із найщасливіших днів її життя — вона все ж відчула, як усередині щось тонко й болісно стискається.
Але Анна вірила. Вірила, що любов — сильніша за холод. Що час усе виправить…