Анна прокинулась раніше, ніж задзвонив будильник. Сон був неглибоким, але без тривог — вперше за довгий час. Вона спустилась на перший поверх готелю ще до сніданку. У холі панувала тиша, і тільки крізь великі панорамні вікна пробивалося м’яке ранкове світло, яке встигло освітити столи, накриті для перших гостей.
Поки чекала Валерію, Анна прокручувала в голові слова, які мала сказати ввечері. Її батько Станіслав завжди вмів знайти правильний тон — урочистий, але щирий. Вона ж ще не вирішила: говорити як донька свого батька чи як глава міжнародного холдингу, що вийшов на новий рівень.
— Ти як завжди на п’ять хвилин раніше, — пролунав знайомий голос позаду. Валерія була в джинсах і темному пальті, без сліду втоми на обличчі. — Добрий ранок.
— Добрий. Ти виспалась? — Анна усміхнулась, але очі залишались трохи відстороненими.
— Виспалась. І навіть встигла подумати. — Валерія підморгнула. — Київ нас не просто зустріне. Він готує щось… неочікуване.
Анна кивнула. Інтуїція Валерії рідко підводила. Вони вийшли з готелю разом, чемно попрощавшись на рецепції. Після нетривалої поїздки містом, дорога до аеропорту минула в тиші — кожна з жінок мовчки збирала сили до вечора.
У літаку вони сиділи поруч, однак не розмовляли. Лише обмінялися поглядами, коли оголосили про посадку в Києві. Місто з висоти здалося знайомим, але іншим — немов воно спостерігало за ними, знаючи, що сьогодні буде ще один поворот.
Уже в автомобілі, що віз їх із аеропорту до апартаментів Анни, Валерія нарешті порушила мовчання:
— До речі… я вчора так і не встигла сказати. На святі буде Орест. З батьком.
Анна повільно повернула голову, її обличчя на мить залишилось непроникним. Потім ледь помітно здригнувся кутик губ.
— Ну що ж… вечір обіцяє бути цікавим.
Валерія не стала нічого додавати. Вона знала: сьогодні ввечері під звуки келихів, тостів і камер, старі знайомства наберуть нового звучання. А минуле, яке так ретельно ховали за статусом і роботою, знову дасть про себе знати.
І Київ уже чекав.
У внутрішньому дворі елітного житлового комплексу, де розташовувались апартаменти Анни, стояла тиша. Київ був сонячним, хоча трохи холодним — осінь вже остаточно вступила в свої права. Чорний седан плавно зупинився біля головного входу, і через мить обидві жінки вийшли з автомобіля.
Анна кивнула охоронцеві, який чемно відчинив їм двері до лобі. Ліфт підняв їх на останній поверх, де розташовувався просторий дуплекс з панорамними вікнами, видом на Дніпро і свіжими квітами в холі, які щодня оновлювала її помічниця Анастасія.
Щойно вони зайшли до квартири, з вітальні одразу почувся жіночий голос:
— Пані Анно, доброго дня! Ми вже чекаємо.
Анна скинула пальто й кинула короткий погляд у дзеркало. У кімнаті на них чекали стилісти, візажисти, перукарка й навіть фахівчиня з манікюру — кожна з них працювала не перший рік із жінками високого статусу і знала, що таке підготувати клієнтку до важливого світського заходу в обмежений час.
— Чай, кава? — запитала Валерія, знімаючи піджак.
— Лише воду. Сьогодні буде достатньо «гарячого», — з усмішкою відповіла Анна й вмостилася перед дзеркалом, де вже стояли кілька варіантів вечірніх зачісок, аксесуарів і зразки косметики.
Одна з візажисток підійшла з палітрою в руках.
— У нас є декілька варіантів — класичний акцент на очі або ж м’який образ з природними відтінками. Захід буде камерним чи з пресою?
— Камерний, але там будуть всі, хто має значення, — відповіла Валерія за обох, уже сідаючи в сусіднє крісло. — Робіть образ впевнених, але небезпечних жінок. Так, щоб навіть старі знайомі переглядалися.
Анна хмикнула, злегка підвівши брови.
— Головне — зробіть так, щоб я виглядала так, ніби нічого не боюся. Навіть власних спогадів.
Візажистка усміхнулась, мовчки кивнула й узялася до роботи.
Поки стилісти чаклували над образом, Анастасія надіслала повідомлення:
“Усе готово. Шофер буде о 18:40. Червоне вино й квіти для іменинника — в багажнику.”
Анна прочитала, кивнула сама собі і вимкнула екран.
Усе справді було готово.
Зовні — бездоганно.
А от що буде всередині — знали тільки вони.
Анна сиділа перед дзеркалом, поки стиліст укладав її темно-каштанове волосся в елегантну, трохи недбалу хвилю. Її обличчя вже набувало м’яких контурів завдяки ретельно підібраній палітрі. Валерія ж саме закінчувала приміряти сережки — вона обрала сміливіші, з тонкими сапфірами, що пасували до глибокого синього сукні.
— І як ти себе почуваєш? — несподівано запитала Валерія, не дивлячись прямо, а в дзеркало. — Після новини про Максима.
Анна не одразу відповіла. Пильно вдивилась у власне відображення — так, ніби хотіла побачити там відповідь.
— Скажу чесно? Не знаю. Мабуть, як перед штормом. Щось назріває, але ще не гримить, — її голос був тихим, рівним. — Просто дивно усвідомлювати, що ми всі збираємось в одному місці, під прикриттям свята, а насправді… у кожного буде своя гра.
— А ти збираєшся в неї грати? — Валерія підняла брову, дивлячись уже прямо.
Анна усміхнулась — майже непомітно.
— Я ніколи не виходжу на поле, якщо не знаю, заради чого. Але цього разу… здається, гра вже почалася без мене.
Валерія нахилилась до неї, взяла з підносу келих з водою й подала подрузі.
— Головне — не грай чужими фігурами. Вони зраджують першими.
Анна взяла воду, зробила ковток, і подякувала лише поглядом.
— Орест буде, до речі, — тихо сказала Валерія, після паузи. — Я питала.
—Ти про це вже говорила сього, проте це добре. Якщо хтось і зможе врівноважити ситуацію, то він, — Анна на мить замовкла. — Хоча б просто присутністю.
Візажистка переглянулася зі стилістом, відчуваючи напругу в повітрі, проте мовчали. Їм платили не за коментарі.
— А він знає, що буде Максим? — запитала Анна вже менш офіційним тоном.
— Знає. І сказав, що буде поруч, якщо захочеш вийти на повітря.