Окружний суд. 09:50 ранку.
Світлі коридори, гул голосів, уривчасті репліки адвокатів і глухий звук зачинених дверей. Анна стояла біля зали засідань. Вона була в елегантному, але стриманому костюмі кольору слонової кістки, зібране волосся, легкий макіяж. Поряд — її адвокат, стримана жінка років сорока на ім’я Наталя.
— Все готово, — сказала Наталя тихо, гортаючи документи. — Він має бути з хвилини на хвилину.
— Я не хвилююся, — відповіла Анна. — Це просто ще один етап. Завершення.
— Ти виглядаєш сильною, Аню.
— Я такою й стала.
Раптом двері відчинились, і в коридор увійшов Максим. У дорогому костюмі, з кам’яним обличчям. Поряд — його юрист Артем, впевнений і мовчазний.
Вони зустрілись поглядами. Жодного жесту, ні кивка, ні привітання. Лише короткий, холодний обмін поглядами — як між чужими.
— Прошу, сторони, заходьте, — покликала секретарка суду.
Зал засідань був невеликий, але строгий. Дерев’яні лави, свіжа фарба на стінах, портрет судді висів за трибуною. Суддя — жінка років п’ятдесяти, з суворим, але доброзичливим виразом обличчя.
— Оголошую відкритим судове засідання у справі за позовом про розірвання шлюбу між громадянином Максимом Плахотнюком та громадянкою Анною Плахотнюк…
Анна слухала голос судді, ніби зсередини акваріуму. Її очі були спокійні, але руки злегка тремтіли. Максим сидів, відкинувшись на спинку крісла, зціплені руки лежали на колінах. Він жодного разу не подивився в її бік.
— Чи є майнові претензії? — запитала суддя.
— Ні, Ваша честь, — промовила Наталя. — Моя клієнтка відмовляється від будь-яких претензій. Всі документи подані та узгоджені обома сторонами.
— Підтверджуєте? — звернулась суддя до Артема.
— Так, Ваша честь.
Кілька формальних фраз, підписів, і — все.
— На підставі поданих заяв, суд ухвалює розірвати шлюб між сторонами. Рішення набуває чинності негайно. Засідання завершене.
Анна повільно зібрала документи, вдихнула глибоко й піднялась. Вийшла з зали перша, не озираючись. За нею — Наталя.
Коли вона вже спускалась сходами, почула голос за спиною:
— Анно.
Вона зупинилась. Максим стояв на кілька сходинок вище.
— Ти ж розумієш… усе було правильно.
— Так, — кивнула. — Саме тому я й пішла.
І вона пішла, більше не озираючись.
На вулиці її чекала Валерія в авто. Та вийшла, обняла її мовчки, і сказала:
— Тепер усе по-справжньому починається.
Анна подивилась у небо. Липневе сонце пригріло її обличчя.
Вона нарешті була вільна.
Анна сіла в авто поруч із Валерією. В обох — мовчазна зосередженість. Валерія увімкнула кондиціонер і обережно поглянула на подругу.
— Ну, як ти? — нарешті порушила тишу.
Анна довго мовчала, дивлячись прямо перед собою. Потім повільно відповіла:
— Знаєш… Це не біль. Це не злість. Це просто… як скинути важкий плащ, що прилип до шкіри в дощ.
Валерія кивнула.
— Я знаю. Ти довго його носила. І дуже довго вдавала, що тобі не холодно.
— Я справді колись вірила, що цей шлюб можна врятувати… Що він зміниться. Що батьки втихомиряться. Що хоч колись він стане на мій бік. Але… — вона стисло зітхнула. — Виявилось, у нас просто був контракт. Я — для фото. А він — для своїх стін.
— І ти ще казала мені не показувати йому середній палець, — підняла брови Валерія з усмішкою.
Анна пирснула зі сміху.
— Так. Але тепер думаю — варто було й мені це зробити. Просто на прощання.
— Не пізно. Можу роздрукувати твоє фото з цим жестом і надіслати йому в рамці.
Анна засміялась щиро. Вперше за довгий час.
Дім Валерії. Гостьова спальня. 14:00.
Вони знову розкладали речі, складали одяг у шафу, вішали сукні. Атмосфера — домашня. Спокійна. З балкона лився теплий полуденний вітер.
Анна вийшла на балкон з чашкою чаю. Валерія винесла другу і сіла поруч.
— Ти казала, що хочеш поїхати десь після цього всього. Куди саме?
— Не знаю, — відповіла Анна. — Але хочу місце без очікувань. Без планів. Без людей, які називали мене “не такою”.
— У мене є ідея. Кілька днів у горах. Тиша. Чай. М’які пледи і ніхто навколо.
— З тобою?
— Авжеж, зі мною. Як думаєш, я тебе відпущу десь саму? Після того, як ця наволоч зробила з тебе тінь?
Анна обняла подругу.
— Дякую, Валеріє. За все. І за чай. І за те, що не даси мені впасти знову.
Раптом прийшло повідомлення на телефон Анни. Вона глянула — від Олексія:
«Не знаю, чи хочеш мене чути. Але якщо зможеш — напиши. Мені важливо знати, що з тобою все гаразд.»
Анна довго дивилася на екран.
— Від нього? — м’яко спитала Валерія, ковтаючи останній ковток.
— Так… Олексій. Він завжди був не такий, як усі. Але я не знаю, чи хочу щось йому казати. Бо навіть він — частина того дому.
— Частина дому, але не частина зради. Подумай. Тільки не поспішай.
Анна відклала телефон, вдивляючись у горизонт.
— Гори… звучить як правильний початок.