Світло м’яко танцювало на скатертинах, келихах і обличчях гостей. У повітрі витав аромат дорогих парфумів, легкого шампанського й веселої безтурботності. Валерія стояла трохи осторонь, з келихом вина у руці. Її очі ковзали по залі, але не зосереджувались ні на кому надовго. Поруч стояла Анна, її подруга з юності — жвава, завжди усміхнена, як весна.
Вони лише перекинулись кількома словами, коли до них впевнено підійшов чоловік — високий, з карими очима й легкою тінню усмішки на вустах. Орест. Їхній давній знайомий. Один із тих, хто завжди з’являється в найцікавіший момент.
— Доброго вечора, леді, — сказав він, зупинившись перед ними. Його погляд зупинився на Валерії, а потім м’яко ковзнув до Анни. — Ви сьогодні сяєте.
Валерія одразу ожила:
— Оресте! Ну, нарешті! Ми вже почали думати, що ти не прийдеш.
— Я не міг пропустити таку подію. Та ще й з такою компанією.
Він нахилив голову у легкому поклоні до Анни. Вона кивнула, трохи здивовано, але з теплою усмішкою.
— Вітаю, Анно, — додав він, скорочено, як робив це ще з часів університету.
— Привіт, Оресте. Ти не змінився.
— А ти стала ще гарнішою.
Пауза. Орест поглянув на танцмайданчик, де звучала повільна музика.
— Чи можу я запросити тебе на танець?
Анна ледь посміхнулась і відвела погляд.
— Я… я не танцюю, — сказала вона, зробивши ковток вина.
— Відмовки, — засміялась Валерія. — Оресте, не слухай її. Вона просто хоче зробити вигляд, ніби не вміє.
— Це не правда, — заперечила Анна, майже ображено. — Я давно не танцювала. І взагалі, я незграбна.
Валерія хихикнула й шепнула їй на вухо:
— Згадати, як ти кружляла з подушкою на кухні під ту італійську пісню? А тепер раптом — «незграбна»?
Валерія пирснула від сміху.
— Валерія, мовчи!
Орест, не втрачаючи посмішки, простяг руку.
— Обіцяю, ми просто постоїмо під музику. Якщо що — я триматиму тебе так, що жоден каблук не зрадить.
Валерія злегка підштовхнула подругу ліктем.
— Іди вже. Один танець — і можеш повернутись до свого келиха й сумнівів.
Валерія зітхнула, поставила келих на найближчий столик і — повільно, майже з викликом сама собі — поклала руку в долоню Ореста.
— Один танець, — повторила.
— Один танець, — підморгнув він і повів її на майданчик, де м’яко звучав саксофон.
Валерія залишилась сама, з вином і широкою усмішкою. Вона дивилась їм услід і, ледь чутно, мовила:
— Як у старому кіно.
М’яке світло люстри розтікалося залом, мов розлите золото. Орест вів Анну до центру танцювального майданчика — повільно, без поспіху, ніби кожен їхній крок мав значення. Її рука лежала в його долоні, легка, але відчутна. Анна дивилася прямо перед собою, намагаючись не помічати, як у ній усе стискається від незвичної близькості.
Музика була тиха, спокійна — в ній не було нічого показного. Вона була просто ідеальна. Як і ця мить.
Коли вони зупинились у самому центрі зали, Орест м’яко обійняв її талію, не порушуючи її простору, ніби питаючи дозволу навіть мовчанням. Анна поклала руку йому на плече — трохи незграбно, але без опору.
— І ти справді не танцюєш? — запитав він з усмішкою, глянувши їй в очі.
— Тільки з людьми, яким довіряю, — відповіла вона тихо, не відводячи погляду.
У Ореста всередині щось здригнулося, але він лише злегка кивнув.
— Це більше, ніж я очікував.
Вони повільно закружляли під музику. Її рухи були обережними, але природними. Він тримав її так, ніби боявся зламати щось крихке, але водночас — так надійно, ніби вона могла спокійно закрити очі й дозволити собі не думати ні про що.
— Знаєш, — сказав він м’яко, — я бачив тебе сотні разів. На фото, у спогадах, випадково на вулиці… Але жодного разу не на танцполі.
Анна легенько засміялась:
— Бо я завжди ховалась від такого. Від музики, від уваги, від себе самої, мабуть.
— А тепер?
Вона на мить замовкла. Подивилася в бік, ніби шукала відповіді в обличчях інших гостей.
— А тепер я просто втомилась ховатися, — зітхнула. — Але ще не знаю, чи готова до… більшого.
Він зрозумів усе — і не заперечив, не натякнув, не вимагав. Просто провів її в черговому повороті, ніби словами хотів сказати: «Те, що ти поруч — уже щастя».
— Мені добре з тобою. Навіть якщо ми просто танцюємо й мовчимо, — сказав Орест, не відводячи погляду. — І це не зміниться, навіть якщо ти завтра знову вирішиш тікати від танців.
Анна посміхнулася — щиро, трохи сумно, але з вдячністю. Її пальці мимоволі міцніше стиснули його плече.
— А ти… завжди був таким?
— Яким?
— Тим, хто не лякає. Хто просто є. Поруч.
— І, мабуть, завжди буду.
Музика стихла. Їхній танець завершився — м’яко, майже непомітно. Але вони ще стояли так, не кваплячись відпустити одне одного. Усе інше на кілька секунд перестало існувати.
— Дякую, — сказала вона.
— Завжди, — відповів він.
І в цій простій відповіді було все, чого вона боялася… і водночас — чого прагнула.
Максим щойно повернувся до столу з келихом напіввипитого віскі, коли почув знайомий, але різко знервований голос:
— Твоя ця… Анна щойно танцювала з Орестом. Просто на очах у всіх, посеред зали.
Максим підвів погляд і зустрівся з поглядом батька — жорстким, майже крижаним. Той був явно незадоволений. На його обличчі — зневага, що межувала з обуренням.
— І Валерія теж тут. Прогулянка по чужих святах, я бачу, у них тепер традиція?
— Тату, заспокойся. Це просто танець, — буркнув Максим, намагаючись не привертати уваги оточуючих.
— Просто танець? — майже прошипів батько, нахиляючись до нього. — У день народження Сергія, де зібрались поважні люди, вони вирішили з’явитись і ще й викликати до себе інтерес? Що далі — тости виголошуватимуть?
Максим лише зітхнув і втупився в келих, не наважуючись відповісти. Йому було ніяково. Він не очікував, що поява Анни викличе таку реакцію.
Батько ж тим часом уже розвернувся і з рішучістю рушив у бік господаря вечора — Сергія.