Там, де любов не вистояла

Глава 6. «Світло й тіні минулого»

Світло м’яко танцювало на скатертинах, келихах і обличчях гостей. У повітрі витав аромат дорогих парфумів, легкого шампанського й веселої безтурботності. Валерія стояла трохи осторонь, з келихом вина у руці. Її очі ковзали по залі, але не зосереджувались ні на кому надовго. Поруч стояла Анна, її подруга з юності — жвава, завжди усміхнена, як весна.

Вони лише перекинулись кількома словами, коли до них впевнено підійшов чоловік — високий, з карими очима й легкою тінню усмішки на вустах. Орест. Їхній давній знайомий. Один із тих, хто завжди з’являється в найцікавіший момент.

— Доброго вечора, леді, — сказав він, зупинившись перед ними. Його погляд зупинився на Валерії, а потім м’яко ковзнув до Анни. — Ви сьогодні сяєте.

Валерія одразу ожила:

— Оресте! Ну, нарешті! Ми вже почали думати, що ти не прийдеш.

— Я не міг пропустити таку подію. Та ще й з такою компанією.

Він нахилив голову у легкому поклоні до Анни. Вона кивнула, трохи здивовано, але з теплою усмішкою.

— Вітаю, Анно, — додав він, скорочено, як робив це ще з часів університету.

— Привіт, Оресте. Ти не змінився.

— А ти стала ще гарнішою.

Пауза. Орест поглянув на танцмайданчик, де звучала повільна музика.

— Чи можу я запросити тебе на танець?

Анна ледь посміхнулась і відвела погляд.

— Я… я не танцюю, — сказала вона, зробивши ковток вина.

— Відмовки, — засміялась Валерія. — Оресте, не слухай її. Вона просто хоче зробити вигляд, ніби не вміє.

— Це не правда, — заперечила Анна, майже ображено. — Я давно не танцювала. І взагалі, я незграбна.

Валерія хихикнула й шепнула їй на вухо:

— Згадати, як ти кружляла з подушкою на кухні під ту італійську пісню? А тепер раптом — «незграбна»?

Валерія пирснула від сміху.

— Валерія, мовчи!

Орест, не втрачаючи посмішки, простяг руку.

— Обіцяю, ми просто постоїмо під музику. Якщо що — я триматиму тебе так, що жоден каблук не зрадить.

Валерія злегка підштовхнула подругу ліктем.

— Іди вже. Один танець — і можеш повернутись до свого келиха й сумнівів.

Валерія зітхнула, поставила келих на найближчий столик і — повільно, майже з викликом сама собі — поклала руку в долоню Ореста.

— Один танець, — повторила.

— Один танець, — підморгнув він і повів її на майданчик, де м’яко звучав саксофон.

Валерія залишилась сама, з вином і широкою усмішкою. Вона дивилась їм услід і, ледь чутно, мовила:

— Як у старому кіно.

М’яке світло люстри розтікалося залом, мов розлите золото. Орест вів Анну до центру танцювального майданчика — повільно, без поспіху, ніби кожен їхній крок мав значення. Її рука лежала в його долоні, легка, але відчутна. Анна дивилася прямо перед собою, намагаючись не помічати, як у ній усе стискається від незвичної близькості.

Музика була тиха, спокійна — в ній не було нічого показного. Вона була просто ідеальна. Як і ця мить.

Коли вони зупинились у самому центрі зали, Орест м’яко обійняв її талію, не порушуючи її простору, ніби питаючи дозволу навіть мовчанням. Анна поклала руку йому на плече — трохи незграбно, але без опору.

— І ти справді не танцюєш? — запитав він з усмішкою, глянувши їй в очі.

— Тільки з людьми, яким довіряю, — відповіла вона тихо, не відводячи погляду.

У Ореста всередині щось здригнулося, але він лише злегка кивнув.

— Це більше, ніж я очікував.

Вони повільно закружляли під музику. Її рухи були обережними, але природними. Він тримав її так, ніби боявся зламати щось крихке, але водночас — так надійно, ніби вона могла спокійно закрити очі й дозволити собі не думати ні про що.

— Знаєш, — сказав він м’яко, — я бачив тебе сотні разів. На фото, у спогадах, випадково на вулиці… Але жодного разу не на танцполі.

Анна легенько засміялась:

— Бо я завжди ховалась від такого. Від музики, від уваги, від себе самої, мабуть.

— А тепер?

Вона на мить замовкла. Подивилася в бік, ніби шукала відповіді в обличчях інших гостей.

— А тепер я просто втомилась ховатися, — зітхнула. — Але ще не знаю, чи готова до… більшого.

Він зрозумів усе — і не заперечив, не натякнув, не вимагав. Просто провів її в черговому повороті, ніби словами хотів сказати: «Те, що ти поруч — уже щастя».

— Мені добре з тобою. Навіть якщо ми просто танцюємо й мовчимо, — сказав Орест, не відводячи погляду. — І це не зміниться, навіть якщо ти завтра знову вирішиш тікати від танців.

Анна посміхнулася — щиро, трохи сумно, але з вдячністю. Її пальці мимоволі міцніше стиснули його плече.

— А ти… завжди був таким?

— Яким?

— Тим, хто не лякає. Хто просто є. Поруч.

— І, мабуть, завжди буду.

Музика стихла. Їхній танець завершився — м’яко, майже непомітно. Але вони ще стояли так, не кваплячись відпустити одне одного. Усе інше на кілька секунд перестало існувати.

— Дякую, — сказала вона.

— Завжди, — відповів він.

І в цій простій відповіді було все, чого вона боялася… і водночас — чого прагнула.

Максим щойно повернувся до столу з келихом напіввипитого віскі, коли почув знайомий, але різко знервований голос:

— Твоя ця… Анна щойно танцювала з Орестом. Просто на очах у всіх, посеред зали.

Максим підвів погляд і зустрівся з поглядом батька — жорстким, майже крижаним. Той був явно незадоволений. На його обличчі — зневага, що межувала з обуренням.

— І Валерія теж тут. Прогулянка по чужих святах, я бачу, у них тепер традиція?

— Тату, заспокойся. Це просто танець, — буркнув Максим, намагаючись не привертати уваги оточуючих.

— Просто танець? — майже прошипів батько, нахиляючись до нього. — У день народження Сергія, де зібрались поважні люди, вони вирішили з’явитись і ще й викликати до себе інтерес? Що далі — тости виголошуватимуть?

Максим лише зітхнув і втупився в келих, не наважуючись відповісти. Йому було ніяково. Він не очікував, що поява Анни викличе таку реакцію.

Батько ж тим часом уже розвернувся і з рішучістю рушив у бік господаря вечора — Сергія.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше