Душа, що лишилася вдома.

Почну здалеку, але коротко.
2014рік. Дві омріяні смужки на тесті, в Києві починається Майдан.
«Для чого тобі та дитина, поглянь, що робиться у світі?» — почула я тоді.
Під час виписки з пологового, мого батька забрали в АТО.
Новини було дивитися невимовно боляче. Щовечора я плакала, притискаючи до себе немовля.
Коли сину виповнилося шість, ми прийняли рішення дати йому європейську освіту.
Влітку 2021 року ми покинули рідний край.
Коли ж захотіла написати теплий віршик, пам’ятаю, написала лише перші два слова. Далі — все ніби в тумані. Вірш був, але зовсім не той.
2022рік почався з розірваного серця.
Яким заволоділи біль і провина.
Я щиро захоплююся всіма, хто лишився, і тими, хто повернувся. Я довго наважувалася відкрито говорити про свій біль, бо й досі не певна, що маю на нього право.