Безликий

Мене звати Ден. Не Денис. Денис залишився в тій білій палаті з облупленою фарбою на стелі, куди мене здали „тато й мама“ за ціною власного спокою. Тут, під неоном бару, я інший. Я бачу, як ця дівчина — назвемо її Аліса — ловить кожне моє слово. Вона думає, що я загадковий. Вона не знає, що я просто збираю її погляд, як милостиню, щоб відчути, що я взагалі існую...